Саме в цей переломний і вирішальний момент справжня, гнила природа мого чоловіка проявила себе востаннє — найстрашнішим, найпідступнішим і найпідлішим чином. Замість того щоб з елементарною людською вдячністю прийняти дивовижний порятунок, він вільною рукою гарячково потягнувся за пазуху свого безнадійно зіпсованого й розірваного плаща. У тьмяному світлі сонця, що пробивалося крізь важкі хмари, зловісно й холодно блиснула воронована сталь важкого, повністю зарядженого армійського пістолета.
Мстивий, збожеволілий монстр зовсім не збирався здаватися офіційному правосуддю, воліючи цинічно й жорстоко забрати нас із собою в цю штучно створену ним братську могилу. Божевільна, маніакальна лють пекельним полум’ям горіла в його налитих кров’ю, вирячених очах, коли він спрямовував чорне дуло просто в широкі груди свого єдиного рятівника. Я кинулася вперед із несподіваною, неймовірною грацією дикої пораненої кішки, зовсім не думаючи про власну безпеку й моторошну, зяючу просто під ногами порожнечу.
Мої тремтячі, слабкі руки мертвою, сталевою хваткою вчепилися в його напружене передпліччя за мізерну частку секунди до того, як оглушливий постріл розірвав дзвінку тишу. Гаряча відстріляна гільза боляче обпекла мені бліду щоку, а куля зловісним, крижаним свистом зрикошетила від бетонної балки просто над головою приголомшеного Івана. Олександр брудно, крізь стиснуті від злості зуби вилаявся й спробував грубо скинути мене, з величезною силою вдаривши вільним ліктем у мої й без того забиті ребра.
Гострий, пронизливий біль розпеченою блискавкою прошив усе моє крихке, постаріле тіло, але я лише ще міцніше стиснула занімілі, неслухняні пальці на його смиканому зап’ясті. У цій відчайдушній, первісній боротьбі на самому краю прірви злилися воєдино всі мої двадцять довгих років нестерпного душевного болю, гірких принижень і пригніченого, прихованого гніву. Я більше не була тією забитою, слабкою й цілком зламаною жертвою, якою він звик безкарно помикати в золотих, але задушливих стінах нашого розкішного особняка.
Кожне моє уривчасте, важке дихання віддавалося глухим, болісним хрипом, але невідома, могутня сила змушувала мої м’язи працювати на межі можливих людських ресурсів. Я виразно відчувала терпкий, знайомий запах його поту, змішаний із їдким запахом згорілого пороху, який тепер викликав у моєму шлунку лише непереборну нудоту. У цю вирішальну мить я відчайдушно боролася не лише за життя єдиного коханого чоловіка, а й за осквернену честь свого зрадницьки вбитого батька.
Важкі, розмірені кроки ніг у армійських берцях уже гулко й невідворотно стукали по вцілілих бетонних сходах нижніх поверхів напівзруйнованої будівлі. Озброєний до зубів спецназ швидко пробивався крізь кам’яні завали, голосно віддаючи короткі команди й освітлюючи собі шлях потужними, сліпучими променями тактичних ліхтарів. Олександр із крижаним жахом зрозумів, що це його останні вільні секунди, і в нападі неконтрольованого, дикого шаленства різко смикнув затиснутий пістолет на себе.
Промені яскравих поліцейських ліхтарів раптом прорізали густі хмари осідаючого пилу, вихоплюючи із сірого мороку покручені шматки металу й завислі в повітрі уламки перекриттів. Суворі голоси патрульних ставали дедалі гучнішими, вони через мегафон вимагали негайно кинути зброю й лягти на землю, зовсім не розуміючи всієї небезпеки нашого становища. Вони фізично не могли бачити з-за рогу, що ми перебуваємо за волосину від певної загибелі, балансуючи на шматку тріснутого бетону розміром не більшим за обідній стіл…
