— Тату, для тебе все, що стосується Даміра, серйозно. Ти з першого дня вирішив, що він поганий.
— Я не хочу тебе втратити.
— А я не хочу жити так, ніби моє щастя має отримати твій дозвіл!
Григорій ледь витримав. Він хотів увімкнути запис негайно. Хотів, щоб вона почула цей голос, побачила його справжнє обличчя. Але Кирило попереджав: якщо Міла зірветься й побіжить до Даміра по пояснення, він зрозуміє, що його викрито, і зникне.
Тому Григорій лише опустив очі.
— Гаразд. Роби, як вважаєш за потрібне.
Міла пішла нагору скривджена. А Григорій залишився внизу, відчуваючи, як серце стискається від безсилля.
За два дні мав відбутися сімейний ужин перед весіллям. Саме там Кирило запропонував показати правду. Запрошені були лише близькі. Обстановка — домашня, урочиста, безпечна. Дамір не мав нічого запідозрити.
Поліція вже отримала матеріали. Старі справи знову підняли. Але були потрібні прямі докази, затримання й можливість пов’язати його з попередніми злочинами.
Увечері перед вечерею Григорій сидів у кабінеті й дивився на фотографії Міли. Ось вона маленька, з кісками, тримає його за руку. Ось сміється на випускному. Ось стоїть біля вікна, вже доросла, вродлива, вперта, схожа на матір.
Він думав про те, як близько підійшла до неї смерть. Не випадкова, не раптова, а заздалегідь продумана людиною, якій вона довіряла.
Наступного вечора дім наповнився голосами, музикою й дзвоном келихів. Гості говорили про весілля, жартували, обговорювали вбрання й плани. Міла сиділа поруч із Даміром і виглядала щасливою. Вона досі не знала, що цей вечір розділить її життя на до і після.
Дамір був бездоганний у своїй ролі. Він обіймав Мілу, виголошував тости, дякував рідним, усміхався, допомагав офіціантам. Іноді його погляд ковзав по дорогих меблях, по картинах, по людях за столом. У цій майже непомітній усмішці Григорій бачив одне: Дамір уже вважав себе господарем майбутнього…
