Нова квартира була на шостому поверсі, в будинку з великими вікнами від підлоги до стелі. У перший ранок я прокинулася від сонячного світла, яке лилося в кімнату, як ріка. Не було ні гавкання сусідського собаки, ні скрипу труб, ні запаху вогкості. Тільки тиша, м’яка й тепла, як ковдра. Я сиділа на краю нового ліжка — не старого матраца, а справжнього ліжка з дерев’яним каркасом — і дивилася на місто.
Небо над містом було таким великим, що я не звикла до нього. Воно здавалося нескінченним, як мої мрії, які я так довго ховала. Того дня я зробила те, що відкладала роками. Відкрила ноутбук, знайшла стару папку, сховану за рахунками, резюме та листами з відмовами. Папку з написом «Дизайни».
У ній були ескізи інтер’єрів, креслення, ідеї, які я створювала ночами, коли не могла заснути через гул котла. Малюнки, які я показувала татові, коли ще вірила, що він підтримає мене. Він тоді сказав: «Мило, але коли ти станеш серйозною? Дизайн – це не робота, це хобі».
Тепер я стала серйозною. Я оновила портфоліо, відправила його в студії дизайну, зареєструвалася на фриланс-платформах, запустила невеликий сайт. Гроші, які повернув тато, я використала не тільки для оренди й життя, а й для старту. Я купила графічний планшет, оплатила курси із сучасних програм для дизайну, вклалася в рекламу свого портфоліо. Це був мій шанс, і я не збиралася його втрачати.
Минули тижні, потім місяці. Я працювала ночами, створюючи ескізи для клієнтів, які знаходили мене через сайт. Мої проєкти були простими: перепланування маленьких квартир, дизайн дитячих кімнат, оформлення офісів. Але кожен із них був кроком уперед. Я навчилася говорити з клієнтами, захищати свої ідеї, просити гідну оплату. Я навчилася вірити в себе.
Одного дня мені подзвонили. Архітектурна студія «Новий проєкт» побачила мої роботи на одній із платформ. Вони запускали проєкт доступного житла для молодих сімей і шукали дизайнера, який вміє перетворювати маленькі простори на затишні й функціональні.
— Нам потрібен хтось, хто розуміє, як жити в обмежених умовах, — сказав директор на співбесіді, чоловік із густими бровами й доброю усмішкою. — Ваші роботи показують, що ви знаєте, як зробити маленький простір домом.
— Я знаю, як це, — відповіла я, дивлячись йому в очі. — Я жила в напівпідвалі чотири роки. Я знаю, як перетворити куток на спальню, а ящик — на стіл.
Він кивнув, і я побачила в його очах повагу. Коли я вийшла з їхнього офісу з контрактом у руках, я одягла те саме пальто, яке мама одного разу назвала дешевим і дитячим. Тепер воно здавалося мені ідеальним. Це був не просто контракт. Це був доказ. Доказ, що я не невдаха, якою мене вважали. Що напівпідвал не визначив, хто я. Що я можу створювати, мріяти, жити…
Коментування закрито.