— Звичайно, — усміхнулася Олена, відчуваючи, як напружуються м’язи обличчя в цій фальшивій усмішці. — Вона тепер частина твого життя. Всім буде цікаво познайомитися.
Андрій почервонів, його дихання стало важким, але він промовчав. Олена бачила, як крутяться шестерні в його голові. Він планує оголосити про розлучення, але хоче спочатку вирішити питання з бізнесом. А запрошення Вікторії порушує його плани.
— Про що ти хотів поговорити? — запитала вона, відпиваючи воду. Прохолодна рідина приємно освіжала пересохле горло.
— Щодо компанії, — він відкашлявся, смикаючи серветку. — Нам потрібно вирішити…
— Після вечері, — м’яко перебила Олена, поклавши долоню на стіл між ними. — У суботу. Перед усіма. Так буде чесніше, — вона виділила останнє слово.
Андрій стиснув кулаки під столом, але кивнув. Він завжди уникав публічних конфронтацій.
Залишившись одна, Олена зателефонувала Світлані. Ніч огорнула квартиру, лише настільна лампа давала м’яке, жовте світло.
— Все готово? — запитала вона, нервово походжаючи по вітальні.
— Документи, докази, заяви в поліцію — на паузі до твого сигналу, — відповіла та. Крізь телефон долинав шелест паперів. — Ти впевнена, що хочеш такої публічності?
Олена зупинилася біля вікна, дивлячись на вогні нічного міста. У голові майнула думка: «не нашкодь». Принцип усього її життя. Але хіба справедлива помста — це шкода? Хіба Андрій не завдав їй болю незмірно більшого?
— Абсолютно, — твердо сказала вона, долаючи хвилинне вагання. — П’ятнадцять років обману заслуговують на публічне викриття. Я хочу, щоб усі знали, хто він насправді.
Вона закінчила розмову і відкрила фотоальбом. Шкіряна обкладинка рипнула під пальцями. Їхнє весілля, усміхнені обличчя, надії. Все це тепер здавалося чужим, немов кадри з незнайомого фільму. Олена зачинила альбом і відкрила список гостей на суботню вечерю. Мама Андрія, його ділові партнери, спільні друзі. І Вікторія. Ідеальна аудиторія для її останнього акту в цій п’єсі під назвою «Шлюб».
Телефон дзвякнув. Повідомлення від невідомого номера.
«Це Вікторія. Нам потрібно поговорити. Наодинці».
Олена напружилася. Що це? Пастка? Андрій підіслав коханку? Палець завис над клавіатурою. Відповісти чи ігнорувати? А якщо там інформація, яка може змінити все?
Нарешті вона написала: «У п’ятницю, 15:00, кафе “Конвалія”». І додала: «Приходьте сама».
Гра ускладнювалася, але Олена була готова. У самому крайньому випадку зустріч із Вікторією дасть їй шанс зазирнути в очі тій, що зруйнувала її сім’ю. І, можливо, побачити там те саме, що вона бачила в дзеркалі щоранку: страх перед майбутнім і гіркий присмак сьогодення.
Кафе «Конвалія» виявилося галасливим. Дзенькіт чашок, приглушені розмови, шипіння кавомашини. Але їхній столик у кутку забезпечував відносне усамітнення. Олена нервово постукувала пальцями по холодній поверхні столу, спостерігаючи за дверима. Вікторія запізнилася на 15 хвилин, увійшла захекана, з розчервонілими щоками. Без макіяжу і сапфірового кольє вона виглядала молодшою і вразливішою. Від неї пахло легкими парфумами і тривогою.
— Дякую, що погодилися зустрітися, — промовила вона тремтячим голосом, опускаючись на стілець. Руки нервово смикали ремінець сумочки. — Я… не знала, до кого звернутися.
— Я вас слухаю, — холодно відповіла Олена, відчуваючи дивну суміш ненависті і співчуття до цієї жінки. — Але врахуйте, якщо це якась пастка…
— Ні! — Вікторія швидко похитала головою. — Це не пастка. Я просто… — вона глибоко зітхнула, як перед стрибком у воду. — Андрій. Він не той, за кого себе видає, — випалила дівчина, нахилившись ближче. — Я знайшла документи в його ноутбуці. Він планує залишити без грошей і вас, і мене.
Її блакитні очі наповнилися слізьми.
— Я думала, що він любить мене. А він просто використовував. Через мій відділ виводив гроші з компанії. Я підписувала документи, не розуміючи…
Коментування закрито.