— крикнула вона, не підходячи до дверей.
Тиша. Потім ще один дзвінок, наполегливий, вимогливий. Віра схопила телефон, набрала номер охоронця.
— Павле, біля дверей хтось дзвонить. Ви бачили, хто піднявся?
— Ні, Віро Миколаївно. До під’їзду ніхто не заходив, я стежу. Але хтось дзвонить. Зараз піднімуся.
Віра стояла посеред кухні, стискаючи телефон. Серце калатало так, що було боляче. Із кімнати вийшла Маша — заспана, стривожена.
— Мамо? Що відбувається?
— Не знаю. Іди до бабусі, замкніться в кімнаті.
— Але…
— Іди!
Маша послухалася. Віра чула, як клацнув замок у спальні.
Кроки на сходах. Голоси. Потім стукіт у двері.
— Віро Миколаївно, це Павло. Тут нікого немає. Мабуть, діти пустували.
Віра видихнула. Підійшла до дверей, подивилася у вічко. Павло стояв на майданчику, озираючись навсібіч. Вона відчинила двері.
— Ви впевнені, що нікого?..
Договорити вона не встигла. Павло раптом обм’як і повільно осів на підлогу. За ним стояв Дмитро — неголений, змарнілий, у брудній куртці. Охоронець лежав непритомний.
— Здрастуй, Віро, — важко дихаючи, сказав він. — Давно не бачилися.
Віра відступила. Дмитро ступив усередину, зачинив за собою двері.
— Не кричи. Не клич на допомогу. Другий охоронець теж відпочиває. Ми самі.
— Що тобі потрібно?
Дмитро озирнувся навколо. Його погляд зупинився на жалюгідній обстановці: обшарпаних стінах, старих меблях, потрісканому лінолеумі.
— То ось де ти живеш? — Він усміхнувся. — Далеко ж ти впала, люба. Завдяки собі. Завдяки власній дурості. Треба було взяти гроші, які я пропонував. Сто тисяч — непогана сума для такої щурячої нори.
Віра стиснула кулаки. Страх відступав, поступаючись місцем гніву.
— Навіщо ти прийшов? Убити мене?
Дмитро похитав головою.
— Убити — надто просто. Надто швидко. Ти заслуговуєш більшого. — Він зробив ще крок уперед. — Знаєш, що я пережив за останній місяць? Обшуки, допити, арешт. Мої рахунки заморожені. Будинок конфісковано, репутацію знищено. Все, що я будував двадцять років, у руїнах. І все через тебе.
— Через мене? — Віра не повірила власним вухам. — Ти сам це зробив. Ти вкрав, обдурив, підкупив суддю.
— Я робив те, що роблять усі! — Голос Дмитра зірвався на крик. — Усі крутять схеми, всі ховають гроші, всі домовляються з потрібними людьми. Різниця тільки в тому, що мене спіймали. І спіймали завдяки тобі.
Він схопив її за плече. Пальці вп’ялися боляче, до синців.
— Ти мала змиритися, прийняти поразку, жити своїм жалюгідним життям і не лізти в мої справи. Але ти не заспокоїлася. Ти копала, шукала, наймала людей. Ти зруйнувала все.
— Відпусти мене!
— Або що?
