— Гроші, — коротко відповів Громов. — За великі гроші можна купити що завгодно. Навіть свободу.
— Що нам робити?
— Бути обережними. Я поставлю спостереження біля вашого будинку. І… — він помовчав, — не виходьте нікуди без крайньої потреби. Поки його не знайдуть.
Дні після втечі Дмитра злилися в одне безперервне очікування. Віра й Маша майже не виходили з квартири, жили ніби в облозі. Громов дотримав слова: біля під’їзду постійно чергувала машина з двома кремезними молодими чоловіками, його колишніми колегами. Але це не знімало тривоги. Куди втік Дмитро? Що він планує? Чи захоче помститися? Поліція прочісувала місто й околиці, перевіряла аеропорти й вокзали, опитувала знайомих. Безрезультатно. Людина з грошима й зв’язками вміла ховатися.
— Найімовірніше, він уже за кордоном, — сказав Антон Сергійович телефоном. — Там у нього напевно є рахунки, нерухомість. Житиме приспівуючи, поки не спіймають.
— А спіймають?
— Рано чи пізно — так. Інтерпол уже підключився. Але це може зайняти роки.
Роки. Віра уявила собі ці роки в постійному страху, озираючись на кожен шерех, здригаючись від кожного стуку у двері. Хіба це життя?
Маша переживала по-своєму. Вона майже не говорила про батька, але Віра бачила, як донька мучиться. Одна річ — дізнатися, що твій батько шахрай. Інша — зрозуміти, що він небезпечний, що може завдати шкоди власній родині.
— Мамо, — спитала Маша якось увечері, — як думаєш, він… він здатен на щось страшне?
Віра довго мовчала.
— Я більше не знаю, на що він здатен. Раніше думала, що знаю. Двадцять років думала. Виявилося, не знала нічого.
— Мені страшно.
— Мені теж, сонечко. Але ми впораємося. Ми вже через багато що пройшли.
Новий рік зустріли тихо. Утрьох — Віра, Маша й Антон Сергійович, який приніс шампанське й домашні пиріжки. Матір виписали з лікарні за день до свята, і вона сиділа в кріслі, закутана в плед, слабка, але щаслива.
— За справедливість, — підняв келих адвокат. — І за те, щоб наступний рік був кращим за цей.
— За родину, — додала Віра. — За тих, хто поруч.
Вони цокнулися, випили. За вікном вибухали феєрверки, розфарбовуючи небо різнокольоровими вогнями. Зазвичай Віра любила цю мить, перехід у Новий рік, відчуття чистого аркуша. Але зараз свято здавалося несправжнім, ніби вони ховалися від бурі в крихкому сховку.
Третього січня зателефонував Громов.
— Є новини. Знайшли машину Соколова в лісі, за тридцять кілометрів від міста. Порожню, покинуту.
— Що це означає?
— Або він пересів на інший транспорт і поїхав. Або… — Громов зам’явся.
— Або?
— Або він усе ще тут. Ховається десь поблизу.
Віра похолола.
— Навіщо йому залишатися? Логічніше було б тікати.
— Логічніше, так. Але Соколов зараз не в тому стані, щоб мислити логічно. Він утратив усі гроші, репутацію, свободу. Такі люди часто хочуть помститися. Покарати тих, кого вважають винними у своєму падінні.
— Тобто мене.
— Вас, Антона Сергійовича. Можливо, доньку. Усіх, хто брав участь у його викритті.
Віра подивилася на Машу, яка сиділа поруч і слухала розмову. Донька зблідла.
— Що нам робити?
— Поки що те саме. Сидіти вдома, не відчиняти незнайомим, не виходити без охорони. Мої люди посилять спостереження. Поліцію теж попереджено.
— А якщо він усе-таки прийде?
Громов помовчав.
— Якщо прийде, ми будемо готові.
Тиждень минув у напруженому очікуванні. Нічого не відбувалося, і це лякало більше, ніж відкрита загроза. Віра майже не спала, прислухалася до кожного звуку. Кроки на сходах, рипіння дверей, гул ліфта — все здавалося передвісником біди. Маша намагалася триматися, але було видно, що вона на межі. Вона годинами сиділа біля вікна, дивлячись на засніжену вулицю. Іноді плакала — тихо, беззвучно, відвернувшись до стіни.
Мати Віри, Зінаїда Петрівна, була єдиною, хто зберігав спокій.
— Годі тремтіти, — сказала вона якось уранці. — Цей негідник уже забрав у нас досить. Не дозволяй йому вкрасти ще й спокій.
— Легко сказати, мамо. Він десь поруч. Може з’явитися будь-якої миті.
— І що? — Зінаїда Петрівна випросталася в кріслі. — Нехай з’являється. Ми впораємося. Три жінки проти одного боягуза? Та ми його віником заженемо.
Віра мимоволі всміхнулася. Мати завжди вміла знайти потрібні слова.
Десятого січня сталося те, чого всі боялися. Був пізній вечір. Маша вже лягла, Зінаїда Петрівна дрімала в кріслі. Віра сиділа на кухні, пила чай і дивилася в темряву за вікном. Охоронець чергував унизу, вона бачила вогник його сигарети в припаркованій машині.
Дзвінок у двері пролунав як постріл. Віра здригнулася, проливши чай. Хто це може бути? Громов попереджав телефоном. Антон Сергійович теж. Незнайомців вони не чекали.
— Хто там?
