Двері спальні відчинилися. На порозі стояла Маша, бліда, з телефоном у руці.
— Відійди від мами, — сказала вона. — Я викликала поліцію. Вони вже їдуть.
Дмитро обернувся. Побачив доньку, і щось змінилося в його обличчі. Злість змінилася розгубленістю.
— Машо… ти тут?
— Так, тату. Я тут. І я все бачила. Чула все.
— Машо, ти не розумієш. Твоя мати…
— Моя мати — єдина чесна людина в цій родині. — Голос Маші тремтів, але не від страху, а від гніву. — А ти злодій і брехун. І я більше не хочу тебе знати.
Дмитро відпустив Віру. Зробив крок до доньки.
— Машенько, послухай мене…
— Ні. Ти послухай. — Маша підняла телефон. — У мене ввімкнений запис. Усе, що ти сказав про схеми, про суддю, про те, що «всі так роблять» — тепер на плівці. Якщо ти не підеш просто зараз, цей запис опиниться у слідчого за п’ять хвилин.
Віра дивилася на доньку й не впізнавала її. Куди поділася розгублена дівчинка, яка вірила кожному слову батька? Перед нею стояла доросла жінка, сильна, рішуча, готова захищати свою родину. Дмитро завмер. Дивився на доньку, на колишню дружину, на свої руки, ніби не розумів, як опинився в цій точці. Удалині почулися сирени. Сирени наближалися. Сині відблиски замиготіли за вікном, відбиваючись на стінах жалюгідної кімнати.
Дмитро стояв посеред коридору розгублений, зламаний, ніби не розумів, як його життя дійшло до цієї точки.
— Тату, — тихо сказала Маша. — Іди, будь ласка.
Він подивився на неї довго, пильно. В його очах щось майнуло — не злість, не ненависть, а щось схоже на жаль. Миттєве, майже непомітне.
— Я любив тебе, — прошепотів він. — Справді любив. І тебе, і матір. По-своєму.
— По-своєму — це не любов, — відповіла Маша. — Любов не зраджує.
Дмитро опустив голову. Потім розвернувся й вийшов — не до сходів, а до пожежного виходу в кінці коридору. За кілька секунд його кроки стихли. Віра кинулася до охоронця, який лежав непритомний на порозі. Пульс був слабкий, але рівний. Живий. Просто оглушений.
Поліція увірвалася в під’їзд за хвилину. Молодий лейтенант із пістолетом напоготові, за ним ще двоє в бронежилетах.
— Де він?
— Пішов через пожежний вихід. Щойно.
Лейтенант махнув рукою, двоє кинулися навздогін. Решта залишилися — опитували, оглядали, надавали допомогу Павлові.
Дмитра затримали за сорок хвилин на околиці міста, в покинутому гаражі, де він переховувався останні два тижні. Опору не чинив. Просто сидів на брудній підлозі, дивлячись у порожнечу. Про це Віра дізналася вранці від Громова.
— Взяли тепленьким, — сказав він телефоном. — Тепер уже не втече. Такі обвинувачення — це років десять мінімум. З його-то послужним списком — усі п’ятнадцять.
Віра поклала слухавку й підійшла до вікна. За склом займався світанок — перший світанок без страху за останні тижні. Рожеве небо, білий сніг, рідкі перехожі на вулиці. Звичайний зимовий ранок. Але для неї він був особливим. Кінець. Усе закінчилося.
Маша підійшла ззаду, обійняла матір за плечі.
— Як ти, мамо?
