— Це виховний процес, — сухо відповідала Людмила. — Не ваша справа.
— Та я розумію, дітей виховувати треба. Але все ж таки…
— Все ж таки що? У мене своя сім’я, сама розберуся.
Після таких розмов Людмила ставала ще злішою на Артема.
Одного вечора, риючись у старій шафі в пошуках теплих шкарпеток, Артем натрапив на коробку з фотографіями. Більшість знімків були старими, чорно-білими. На одній із фотографій він побачив молоду красиву жінку з добрими очима, що тримала на руках немовля. На звороті було написано: «Аня з сином, пологовий будинок, 1998 рік».
Серце хлопчика забилося сильніше. Це була його мама. Та сама жінка, яку він ніколи не бачив, але про яку часто думав.
Під фотографіями лежали документи. Артем обережно дістав пожовклі папери. Більшість він не розумів: медичні довідки, виписки. Але один аркуш привернув його увагу. Це був лист, написаний нерівним почерком.
«Людо, я знаю, що ти працювала в тій лабораторії. Я знаю, що ви там робили з дітьми. Якщо з моїм сином щось трапиться, якщо експерименти вплинуть на нього, я все розповім. Збережи цього хлопчика здоровим, інакше…»
Лист обривався на півслові. Наприкінці стояв підпис: «Андрій Ковальов».
Артем перечитав лист кілька разів, але не міг зрозуміти його сенсу. Яка лабораторія? Які експерименти? І чому батько писав таке Людмилі?
У цей момент він почув кроки в коридорі. Швидко сунувши фотографії та документи назад у коробку, хлопчик закрив шафу і зробив вигляд, що шукає шкарпетки.
— Що ти там копирсаєшся? — запитала Людмила, входячи в кімнату.
— Шкарпетки шукаю. Холодно.
Жінка уважно подивилася на нього, потім на шафу.
— Надалі без дозволу мої речі не чіпай. Зрозумів?
— Зрозумів.
Але тепер у голові в Артема крутилися нові запитання. Що за лабораторія? Що сталося з його батьком? І як усе це пов’язано з тим, що відбувається в його вусі?
Тієї ночі він довго не міг заснути. У вусі рухи стали особливо активними, а до звичних звуків додався новий, схожий на нерозбірливий шепіт.
Ранок понеділка нічим не відрізнявся від інших сірих осінніх днів. Артем насилу змусив себе встати. Вночі він майже не спав. Темна рідина знову забруднила наволочку. Хлопчик швидко витер обличчя і переодягнувся, намагаючись приховати сліди від мачухи.
У школі першим уроком була математика. Артем сів за свою парту і спробував зосередитися. Вчителька писала на дошці рівняння. Через кілька хвилин відчуття руху у вусі посилилося настільки, що хлопчик не зміг стримати рефлекторного ривка головою.
— Ковальов! Скільки можна? — різко обернулася Валентина Іванівна. — Ти знову заважаєш усім вчитися!
— Вибачте, — тихо пробурмотів Артем.
Другим уроком була мова. Марина Петрівна помітила, що хлопчик виглядає блідим, але не стала звертати на це увагу при класі. Артем чув її голос немов через вату. У вусі щось дряпалося і пульсувало.
— Артеме, прочитай наступне речення, — попросила Марина Петрівна.
Хлопчик встав, але букви в підручнику почали розпливатися. Запаморочення накотило хвилею, і він схопився за край парти.
— Артеме, ти як? Може, в медпункт? — стурбовано запитала вчителька.
— Ні, все нормально, — швидко відповів він.
Третім уроком була математика у суворого Петра Миколайовича. Учитель відразу помітив, що Артем поводиться дивно.
— Ковальов, що ти там крутишся? На уроці потрібно слухати, а не соватися.
Артем спробував зосередитися, але цифри пливли перед очима. Раптом біль пронизав голову гострим спалахом. Артем схопився за вухо і застогнав. Кілька однокласників обернулися.
— Ковальов, що за вистава?
Коментування закрито.