Це не був голос сторонньої жінки. Я знала цей тембр. Свекруха.
Я не схопилася. Не побігла перевіряти. Я лежала нерухомо, поки всередині все стискалося.
Їхні кроки віддалялися по коридору. У бік вітальні. Потім — у спальню навпроти.
Ту, де стояла моя шафа з документами. Шепіт посилився. Слова розібрати було неможливо, але інтонації — так.
Обговорення. Напружене. Рішуче.
Через кілька хвилин я почула характерний звук висувної шухляди. Моя шафа. Я відчула, як долоні вкриваються потом.
У голові спалахнула думка: «Зараз. Встати. Спіймати їх».
Але я залишилася лежати. Бо якщо я вийду, вони будуть усе заперечувати. Скажуть, що шукали старі фотографії.
Або документи для кредиту. Або що завгодно. А якщо я дочекаюся ранку, у мене будуть факти.
Через п’ятнадцять хвилин вхідні двері знову тихо клацнули. Моя шафа зачинилася. Чоловік повернувся в спальню.
Ліг поруч як ні в чому не бувало.
— Ти спиш? — прошепотів він.
Я не відповіла.
Його дихання поступово вирівнялося. Він заснув. А я — ні.
Ніч тягнулася нескінченно. Я прокручувала в голові всі наші розмови останніх тижнів. Його раптовий інтерес до оформлення довіреності «про всяк випадок».
Його дивні запитання про вартість квартири. Його фрази: «Ми ж сім’я, усе спільне». Але квартира була моєю.
Я купила її до шлюбу, на гроші від продажу бабусиного будинку. Він завжди казав, що це не має значення. Під ранок я все ж провалилася в короткий, важкий сон.
Прокинулася від звуку будильника. Чоловік уже одягався.
— Я раніше, багато справ, — сказав він.
Він навіть не подивився мені в очі. Коли двері за ним зачинилися, я ще кілька хвилин сиділа нерухомо. Тиша у квартирі здавалася густою.
Потім я взяла телефон. Пальці тремтіли, коли я відкривала додаток. Камера в передпокої.
Час — 22:47. Він входить.
22:52 — двері знову відчиняються…
