Зазвичай вона виходила перекусити близько третьої, купувала булочку в сусідньому кіоску. Невже це було призначено для неї? Невже Семен мав її збити, але вона не з’явилася?
Руки затремтіли. Марина сіла на стілець в ординаторській, намагаючись заспокоїтися. Світлана дивилася на неї із занепокоєнням.
— Ти чого така бліда? Тобі погано?
— Нормально. Просто втомилася.
— Може, додому підеш раніше? Я тут прикрию.
— Ні, ні, я в порядку.
Решту дня Марина провела в тумані. Вона продовжувала виконувати свої обов’язки, але всередині все кипіло від страху і нерозуміння. Чому хтось хотів її збити? За що? Чи вона все-таки перебільшує, і це просто нещасний випадок, збіг? Але збігів не буває. Віра Іванівна попередила її не входити через головний вхід. І саме там стався інцидент з машиною, за кермом якої був охоронець. Охоронець, який вранці дивно розмовляв з головним лікарем, дивився на годинник, чекав чогось.
Коли робочий день добігав кінця, Марина не витримала. Вона спустилася на перший поверх і почала шукати Віру Іванівну. Стареньку вона знайшла в підсобці, де та складала чисті ганчірки.
— Віро Іванівно, мені треба з вами поговорити. Зараз.
Старенька обернулася. Обличчя її було сірим, очі червоними, ніби вона плакала.
— Ходімо, дівчинко. Тільки не тут.
Вони піднялися на третій поверх, у найдальший кінець коридору, де знаходилися порожні палати, які не використовувалися. Віра Іванівна зайшла в одну з них, зачинила двері й притулилася до них спиною, ніби боячись, що хтось може увійти.
— Мариночко, я повинна тобі все розповісти. Я більше не можу мовчати.
Марина підійшла до вікна і обернулася до старенької. Серце калатало десь у горлі.
— Кажіть. Я слухаю.
Віра Іванівна важко опустилася на стілець біля стіни. Руки її тремтіли, і вона стискала їх у замок, намагаючись заспокоїтися.
— Три ночі тому, — почала вона тихо, — я прибирала кабінет головного лікаря. Він зазвичай їде додому о сьомій вечора, а я приходжу прибирати в його кабінет близько дев’ятої, коли вже нікого немає. Так мені зручніше, я не заважаю.
Марина кивнула, не перебиваючи.
— Того вечора я, як завжди, прийшла з ганчірками і відром. Відчинила двері в кабінет і вже хотіла увійти, але почула голоси. Вони доносилися з маленької кімнати поруч з кабінетом, там, де головлікар іноді відпочиває, у нього диван стоїть. Двері в ту кімнату були прочинені, і я почула, як Олег Вікторович з кимось розмовляє.
Старенька замовкла, ковтнула, потім продовжила:
— Я не хотіла підслуховувати, чесне слово. Хотіла піти, прийти пізніше. Але тут почула фразу, яка мене зупинила. Олег Вікторович сказав: «З цією медсестрою треба щось вирішувати. Вона бачила документи». І я зрозуміла, що мова про мене чи про когось із дівчат.
Марина відчула, як по спині пробіг холодок.
— Я швидко відступила в підсобку, — продовжувала Віра Іванівна, — яка поруч з кабінетом. Там зберігаються швабри та засоби для чищення. Двері зачинила майже зовсім, залишила маленьку щілинку і слухала. Боже мій, як я боялася! Думала, серце з грудей вискочить.
Старенька дістала з кишені хустку і витерла спітніле чоло.
— Там, у тій кімнаті, крім Олега Вікторовича, було ще двоє. Один — це охоронець Семен, я його голос упізнала. А другий — якийсь незнайомий чоловік, говорив з акцентом. Вони обговорювали тебе, Мариночко. Головлікар сказав, що ти два тижні тому заходила до його кабінету за бланками і бачила на столі документи про донорські органи. Він сказав, що ти могла прочитати щось зайве і тепер станосиш загрозу.
Марина притулилася до стіни. Ноги стали ватяними.
— Цей незнайомий чоловік запитав, чи впевнений головлікар, що ти щось зрозуміла. Олег Вікторович відповів, що не впевнений, але ризикувати не можна. Справа занадто серйозна, там гроші величезні крутяться. Він сказав, не можна допустити, щоб вона пішла в поліцію або почала ставити запитання. А потім цей чоловік запитав: «І що пропонуєш?» І головлікар відповів: «Треба зробити так, щоб вона замовкла назавжди. Але так, щоб це виглядало як нещасний випадок».
Тиша в палаті була такою щільною, що Марина чула власне дихання.
— Семен сказав, що може це влаштувати, — голос Віри Іванівни став зовсім тихим. — Він запропонував збити тебе на парковці біля головного входу. Сказав, що це виглядатиме як випадковість, мовляв, не впорався з керуванням. Олег Вікторович погодився. Вони домовилися, що це станеться завтра вранці, тобто сьогодні, коли ти будеш приходити на роботу. Семен сказав, що знає твій розпорядок, знає, що ти завжди приходиш до восьмої години і йдеш через головний вхід, перетинаєш парковку. Він почекає в машині, ніби збирається паркуватися, а коли ти будеш проходити повз, ніби випадково дасть газ і зіб’є.
Марина закрила обличчя руками. Це не могло бути правдою. Це якийсь кошмар.
— Я стояла в тій підсобці і не знала, що робити, — продовжувала Віра Іванівна крізь сльози. — Вийти і сказати, що чула? Вони б мене теж убили. Промовчати? Але ж тебе тоді вб’ють. Ти стільки для мене зробила, Мариночко. Ти врятувала мені життя, коли дала гроші на ліки. Я без інсуліну померла б. Як я могла допустити, щоб тебе вбили?
Коментування закрито.