Марина не збиралася підглядати, але кілька слів на верхньому аркуші привернули її увагу: «донор», «сумісність», «транспортування органів». Вона мимоволі підійшла ближче і швидко пробігла очима по тексту. Це були якісь списки з іменами, датами народження, групами крові. Поруч стояли суми в доларах — дуже великі суми. На іншому аркуші було листування, роздруковане з електронної пошти, де обговорювалися терміни поставки матеріалу та координація з клініками в інших містах. Стояли медичні терміни: нирки, печінка, серцеві клапани.
Марина відчула холодок у грудях. Вона не була наївною і розуміла, що бачить щось не те. Але в цей момент у коридорі почулися кроки. Вона швидко відійшла від столу, схопила бланки з шафи й вислизнула з кабінету, ледве встигнувши зачинити двері.
Весь залишок дня Марина намагалася відігнати від себе тривожні думки. Може, вона щось не так зрозуміла? Може, це якісь звичайні медичні документи, просто формулювання специфічні? Вона не медик вищої категорії, не розбирається у всіх тонкощах трансплантології. Та й навіщо їй лізти не у свою справу? У неї достатньо власних проблем. Але думки поверталися знову і знову. Донорські органи, великі гроші, таємні пацієнти на третьому поверсі… Що, якщо в клініці відбувається щось незаконне?
Марина нічого нікому не розповіла. По-перше, вона не була впевнена у своїх здогадках. По-друге, боялася втратити роботу. Якщо почне ставити запитання або поскаржиться кудись, її можуть звільнити, а знайти нове місце з такою ж зарплатою і близько до дому буде непросто. Ні, краще помовчати й не висовуватися.
Дні минали, наближалася зима. Марина продовжувала працювати, доглядати за батьком, допомагати Вірі Іванівні. Іноді вечорами, коли батько вже спав, вона сиділа на кухні з чашкою чаю і думала про своє життя. 32 роки, ніякого особистого життя, постійна втома, вічна нестача грошей. Коли це закінчиться? Чи буде колись краще? Але потім вона згадувала, як батько посміхається, коли вона приходить додому. Як він радіє, коли вона читає йому ввечері газету або вмикає улюблену передачу по телевізору. Як вдячно дивиться на неї Віра Іванівна, коли отримує гроші на ліки. І Марина розуміла, що не може здатися. Треба продовжувати жити, працювати, сподіватися на краще.
Одного вечора, це було в середині листопада, Марина закінчувала зміну. За вікном уже стемніло, йшов мокрий сніг з дощем. Вона втомлено збирала речі в ординаторській, думаючи про те, що вдома треба ще приготувати вечерю, погодувати батька, дати йому ліки, допомогти лягти спати. Потім сама зможе прилягти хоча б на кілька годин. Вийшовши з ординаторської, Марина попрямувала до службового виходу на першому поверсі. Головний вхід зачинявся о сьомій вечора, і персонал після цього часу виходив через чорний хід з боку господарського двору.
Вона спускалася сходами, коли почула тихий голос:
— Мариночко, почекай.
Обернувшись, Марина побачила Віру Іванівну. Старенька стояла в напівтемному коридорі з відром і шваброю, але обличчя її було напруженим, майже переляканим.
— Віро Іванівно, ви ще тут? Уже пізно, вам додому час.
— Я скоро. Мені тобі сказати треба дещо важливе.
Марина підійшла ближче. Старенька озирнулася на всі боки, ніби боялася, що хтось підслуховує, і тремтячою рукою схопила Марину за рукав халата.
— Слухай мене уважно, дівчинко. Завтра, коли на роботу підеш, не входь через головний вхід. Чуєш? У жодному разі не входь через головний вхід.
Марина здивовано подивилася на неї:
— Чому? Що сталося?
— Увійди через службовий вхід, через чорний хід. Це дуже важливо. Повір мені, будь ласка. Післязавтра все поясню, обіцяю. Але завтра вранці обов’язково зайди тільки ззаду.
Очі Віри Іванівни блищали в напівтемряві, і Марина побачила в них непідробний страх. Старенька явно не жартувала і не вигадувала. Щось сталося, щось серйозне.
— Віро Іванівно, ви мене лякаєте. Скажіть хоч що-небудь.
— Не можу зараз. Не можу. Просто зроби, як я прошу. Ти мені стільки добра зробила, врятувала мене. Тепер моя черга. Пообіцяй, що завтра увійдеш через службовий вхід.
Марина подивилася в благальні очі старенької і повільно кивнула:
— Добре. Я обіцяю.
Віра Іванівна полегшено видихнула і відпустила рукав Марини.
— Дякую, рідна. Іди додому, батько твій чекає. І пам’ятай: тільки через службовий вхід.
Марина вийшла з клініки через чорний хід і пішла до автобусної зупинки. Мокрий сніг ліпив їй в обличчя, під ногами хлюпали калюжі. Вона підняла комір куртки й занурилася в роздуми. Що могло так налякати Віру Іванівну? Чому не можна входити через головний вхід? Чим більше вона думала, тим сильніше зростала тривога. Віра Іванівна — не з тих, хто панікує через дрібниці. Якщо старенька попереджає з таким страхом у голосі, значить, небезпека реальна.
Вдома Марина сяк-так впоралася з вечірніми справами. Батько помітив, що вона неуважна, і запитав, чи все гаразд. Вона посміхнулася і сказала, що просто втомилася. Пізно ввечері, вже лежачи в ліжку, Марина довго не могла заснути. Перед очима стояло налякане обличчя Віри Іванівни, а у вухах лунали її слова: «Не входь через головний вхід».
Ранок почався як зазвичай. Марина прокинулася о пів на шосту, допомогла батькові з ранковими процедурами, нагодувала його сніданком. Петро Семенович був у доброму гуморі, розповідав, що вночі бачив приємний сон про море, де вони колись давно відпочивали всією сім’єю, коли мама ще була жива.
— Пам’ятаєш, як ти пісочні замки будувала?
Коментування закрито.