— Марино, я знаю, що ми знайомі не так давно. Але я впевнений у своїх почуттях. Ти найчудовіша людина, яку я зустрічав. Ти сильна, добра, чесна. Я хочу бути з тобою. Вийдеш за мене заміж?
Марина дивилася на нього крізь сльози. Ще рік тому вона не могла уявити, що в її житті буде стільки щастя. Робота, яку вона любить. Батько, якому стало краще. Віра Іванівна, що стала майже рідною. І ця чудова людина, яка її кохає.
— Так, — прошепотіла вона. — Так, вийду.
Весілля зіграли в грудні, скромно, в колі близьких. Були друзі Андрія, кілька колег, сусідка Тамара Іванівна. Віра Іванівна була почесною гостею, її посадили поруч з нареченим і нареченою, і старенька весь вечір плакала від щастя. Петро Семенович сидів в інвалідному візку поруч з молодими і не приховував сліз. Він дожив до того дня, коли його донька вийшла заміж за хорошу людину. Він бачив її щасливою. Чого ще можна було бажати?
Після весілля Андрій переїхав до Марини. Квартира була невелика, але вони справлялися. Андрій допомагав доглядати за Петром Семеновичем, ставився до нього як до рідного батька. Вечорами вони втрьох сиділи на кухні, пили чай, розмовляли. Це було просте, тихе щастя, але для Марини воно було дорожчим за все на світі.
Медичний кабінет продовжував розвиватися. Марина думала про розширення, можливо, про відкриття другого кабінету в іншому районі. Андрій підтримував її ідеї, допомагав з плануванням.
Одного весняного дня, коли вони закривали кабінет після робочого дня, Марина стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Віра Іванівна прибирала стіл адміністратора, тихо наспівуючи якусь пісню. Андрій переглядав картки пацієнтів на завтра. Марина думала про те, як змінилося її життя за цей рік. Рік тому вона була втомленою медсестрою, яка ледве зводила кінці з кінцями, жила в постійному страху й самотності. А тепер у неї є своя справа, люблячий чоловік, батько, якому стало краще, і вірна подруга в особі Віри Іванівни.
Все почалося з простого акту доброти, з трьох тисяч, які вона дала старенькій на ліки. Тоді Марина не думала про наслідки, не чекала нагороди. Просто хотіла допомогти людині, яка цього потребувала. А доброта повернулася до неї сторицею. Віра Іванівна врятувала їй життя, попередивши про небезпеку. Потім почалося нове життя — життя, в якому була справедливість, любов і надія.
Марина посміхнулася і обернулася до чоловіка:
— Андрію, ходімо додому. Тато чекає.
Вони вийшли з кабінету втрьох: Марина, Андрій і Віра Іванівна. На вулиці була тепла весна, повітря пахло зеленню і дощем. Попереду було ціле життя, повне можливостей і щастя. І все це завдяки тому, що колись одна втомлена медсестра простягнула руку допомоги самотній старенькій. Іноді саме такі прості вчинки змінюють усе.
Коментування закрито.