Того ж дня, коли було оголошено вирок, Марина подала на розлучення. Вона не просила поділу майна, не хотіла ні копійки, заплямованої тим, що зробив Андрій. За допомогою адвоката Петрова вдалося скасувати заповіт, який нав’язав Андрій. Суд визнав чинною первісну волю Антоніни Петрівни. Ту, за якою все мало перейти до Марини. Як того хотіла покійна у своїх останніх записах.
Так дім і земля у Світлому опинилися записані на ім’я невістки. Дім у Новому, збудований на нечесні гроші, був конфіскований державою. Віра за співпрацю отримала умовний строк і можливість почати життя заново, далеко від Андрія. На особливе прохання Марини адвокат подбав, щоб мати й син не опинилися на вулиці, а отримали скромну, але гідну квартиру. Достатню для нового початку.
Минув рік. Світле виглядало інакше, світліше. Дім у кінці провулка, колишня в’язниця й місце тихого злочину, теж змінився. Високий паркан, схожий на тюремну стіну, замінили низьким, доглянутим живоплотом. Вхідні двері майже весь день стояли відчинені, впускаючи сільське повітря й дитячий сміх.
Марина в світлій сукні поливала квіти в палісаднику. Жасмин, троянди, герань. Вона вирішила не повертатися до міста. Її спокій був тут, у домі жінки, яку вона не встигла пізнати за життя так, як хотіла б, але яку тепер вшановувала в кожному куточку. Усередині запах дезінфекції й затхлості давно зник. У вітальні не лишилося й сліду від фотографій Андрія. Вона спалила їх усі. На їхньому місці висіли картини з краєвидами й добрими побажаннями.
Кімната, де була замкнена Антоніна Петрівна, повністю змінилася. Лікарняне ліжко прибрали, стіни перефарбували в м’який кремовий колір, важкі штори замінили легкими, що пропускали світло. Там, де раніше стояла стійка для крапельниці й кисневий балон, тепер були полиці, заповнені дитячими й підлітковими книжками, кольорові килими, подушки на підлозі. Це була маленька бібліотека. Сільські діти заходили босоніж або в сандалях, сідали на подушки, гортали книжки, читали вголос, сміялися.
Над дверним прорізом цієї кімнати Марина веліла повісити просту, але красиву дерев’яну табличку з вирізьбленими від руки літерами: «Бібліотека імені Антоніни Петрівни. Знання — це світло». Щоразу, проходячи повз цей напис, вона відчувала, як щось усередині стає на місце.
Одного вечора Тамара Іванівна перейшла через живопліт із тацею: чай із жасмином і свіжі пиріжки.
— Уже холодає, доню. Заходь, застудишся, — сказала вона з усмішкою.
Марина усміхнулася у відповідь, чистою усмішкою, що йшла зсередини.
— Зараз, Тамаро Іванівно. Мені подобається слухати дітей звідси, — відповіла вона, дивлячись на відчинену бібліотеку, звідки долинали дитячі голоси, що читали хором.
Вона виконала прохання Антоніни Петрівни. Андрій платив за те, що зробив. А цей дім, колись тихе пекло, перетворився на місце, де діти шукають історії й світло. Марина нарешті дихала спокійно. І кожна сторінка, яку перегортали в цій маленькій бібліотеці, була своєрідною молитвою за жінку, яка попросила справедливості з останніх сторінок шкільного зошита.
