Вона сумно всміхнулася.
— Я не торкнуся тебе, якщо ти сам цього не захочеш. Це ділова угода, Андрію. Мені потрібна твоя допомога, твоя присутність, твій підпис під документами. Не твоє тіло.
Він підвівся на ватяних ногах.
— Мені треба подумати.
— Звісно. До завтра.
Тієї ночі Андрій не склепив очей. Він лежав на вузькому ліжку, слухав хропіння Рауля й без кінця прокручував у голові цифри. Двадцять тисяч на місяць. Батько отримає нормальне лікування. Мати перестане плакати ночами. Дідову землю можна буде викупити. Можливо, ще й лишиться на невеликий бізнес. Трактор, майстерню, власну справу.
А що натомість? Один рік удавання. Один рік у ролі чоловіка жінки, старшої за його матір. Формальне зречення віри. Весілля не з любові, а з розрахунку. Він згадав весілля двоюрідного брата в Чорнолісах: біла сукня, музика, щасливі обличчя, танці до світанку. Його весілля буде іншим. Контракт. Брехня. Угода перед Богом. Перед яким саме Богом — він уже й сам не розумів.
— Не спиш? — Рауль перевернувся на своєму ліжку.
— Спекотно.
— Брешеш. У тебе обличчя, ніби ти мерця побачив. Що сталося?
— Спи.
На світанку, коли перші промені сонця забарвили скляні вежі Дохи в рожевий колір, Андрій ухвалив рішення. Він думав про матір, про те, як чотири роки тому вона проводжала його в аеропорту й шепотіла: «Синочку, бережи себе. Повернися додому живим». Він не міг повернутися злиденним і безпорадним.
— Я згоден, — сказав він пані Самірі, увійшовши до її кабінету.
Вона кивнула так спокійно, ніби заздалегідь знала його відповідь.
— Добре. Шейх Юсуф приїде післязавтра.
Церемонія відбулася у два етапи. Спершу шахада. Андрій стояв перед літнім шейхом у невеликій кімнаті, залитій ранковим світлом, і повторював слова, які вчив напередодні вночі:
— Ашхаду алля іляга ілляллах. Ва ашхаду анна Мухаммадан расулюллах. Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха, і свідчу, що Мухаммад — посланець Аллаха.
Шейх схвально кивнув. Формально Андрій став мусульманином, і шлях до нікаху був відкритий. Сам шлюб оформили тихо, майже таємно. Старий шейх читав молитви арабською, Андрій повторював за ним слова, повного змісту яких не розумів. Свідки — Омар, особистий секретар Саміри, і Фаїз, давній друг її покійного чоловіка, — спостерігали за тим, що відбувалося, з непроникними обличчями.
— Тепер ти мій чоловік, — сказала Саміра, коли все закінчилося. — Ласкаво прошу до родини Аль-Хамаді.
Андрій подивився на свої руки: ті самі мозолі, ті самі шрами від роботи, та сама груба шкіра. Тільки тепер на безіменному пальці блищала золота обручка. Чоловік катарської аристократки. Якби в Чорнолісах про це дізналися, вирішили б, що він остаточно збожеволів.
Його переселили в гостьове крило. Простора кімната з видом на затоку, власна ванна, невеликий балкон. У шафі наче за помахом чарівної палички з’явився новий одяг: сорочки з єгипетської бавовни, штани від італійських кравців, м’яке взуття. Андрій приміряв усе це й почувався самозванцем.
— Що це за цирк?
