— Самір підстеріг його в коридорі. — Думаєш, тепер став великою людиною?
— Я працюю, як і раніше.
— Ага. Тільки тепер працюєш у спальні старої.
Андрій стиснув кулаки, але промовчав. Бійка тільки все ускладнила б. Нехай думають, що хочуть. За рік він зникне з їхнього життя назавжди.
Найбільше його тривожив Карім. Племінник пані Саміри почав з’являтися в домі майже щодня, і з кожним візитом його погляд ставав дедалі злішим. Чоловік середніх років із хижим обличчям вичікував, винюхував, видивлявся будь-яку нагоду підірвати владу тітки й наблизитися до її статків.
— Тітонько, — сказав він одного разу за вечерею, — до мене дійшли цікаві чутки. Кажуть, ти вийшла заміж? Новини швидко розходяться.
Саміра спокійно відпила чаю.
— І за кого ж, дозволь дізнатися? — Карім скосив очі на Андрія, який сидів за тим самим столом. — За цього працівника?
— За мого чоловіка. Його звати Андрій.
— Українець. Колишній християнин. Технік з обслуговування… — Карім випльовував кожне слово, як образу. — Ти зганьбила пам’ять мого дядька.
— Досить, — голос Саміри став крижаним. — Це мій дім і моє життя. Якщо тобі не подобається, двері там.
Карім схопився, перекинувши стілець.
— Це ще не кінець, тітонько. Родина не дозволить тобі так ганьбити наше ім’я.
Коли він пішов, грюкнувши дверима, Саміра втомлено відкинулася в кріслі.
— Тепер ти розумієш, навіщо мені потрібен чоловік? Вони розірвуть мене, якщо я лишуся сама.
Тижні потекли в незвичному ритмі. Удень Андрій виконував нові обов’язки: супроводжував Саміру на зустрічі, перевіряв документи, вчився водити її «Бентлі», був поруч там, де раніше стояв би секретар або родич. Увечері повертався до кімнати й телефонував додому.
— Синочку, як ти там? — голос матері звучав радісно й тривожно водночас. — Гроші отримали, дякуємо. Батькові ліки купили, йому вже легше.
— Добре, мамо.
— А ти як?
— Отримав підвищення. Тепер платять більше.
— Підвищення? Ти ж казав, що просто технік.
— Тепер старший технік. Майже головний.
Брехня важко лягала на язик, але правда була б іще важчою. Як пояснити матері, що її син продав себе за гроші? Що змінив віру, носить чуже прізвище й живе в домі, де його вважають то слугою, то нахабним альфонсом?
Уночі Андрій почав читати Коран. Спершу з цікавості, потім — у пошуках бодай якоїсь внутрішньої рівноваги. Раз уже він промовив шахаду, хай навіть формально, варто було хоча б зрозуміти, у що він тепер нібито вірить. Арабська в’язь лишалася чужою й важкою, але в деяких перекладах він знаходив несподівану втіху. Читав про терпіння, про милість, про те, що Бог не покладає на душу більше, ніж вона може витримати.
Але найдужче його мучило одне питання. Щовечора він проводжав Саміру до дверей її спальні, бажав доброї ночі й ішов до себе. І щоразу завмирав, чекаючи, що вона раптом попросить його лишитися. Контракт контрактом, але тепер він був її чоловіком. Купленим, тимчасовим, дивним — але чоловіком. Що, як одного разу вона втомиться від самотності? Що, як вирішить, що за такі гроші має право не лише на підпис у документах?
Андрій сотні разів уявляв цей момент: як вона простягне до нього свої скалічені руки, як попросить тепла, близькості, бодай якоїсь подоби любові. І що він тоді зробить? Відмовить — втратить усе. Погодиться — втратить себе. Кожен шерех у коридорі змушував його напружуватися. Він знову й знову розгортав Коран, намагаючись заглушити тривогу.
Внутрішня лінія задзвонила близько півночі, вириваючи Андрія з марних спроб зосередитися на арабських літерах. Голос Саміри звучав стомлено, але в ньому була тверда рішучість.
— Андрію, прийди до мене. Нам треба поговорити.
— Зараз, пані?
