— Так, пані. Проблема була в компресорі. Я замінив реле, тепер усе працює.
— Інші казали, що треба викликати фахівців із міста. Це дорого.
— Я розібрався сам. Удома, в Україні, доводилося лагодити всяке. Там щоразу майстра не викличеш.
Вона довго дивилася на нього, і Андрій відчув, як у нього починають палати вуха. У її погляді не було звичної байдужості чи зневаги. Радше — уважна цікавість, ніби вона раптом помітила в ньому щось таке, чого раніше ніхто не бачив.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Від сьогодні ти відповідаєш за технічний стан східного крила. Саміра скаже Самірові.
Від того ранку почалося їхнє дивне зближення. Пані Саміра дедалі частіше зверталася до нього напряму, минаючи Саміра, який дивився на Андрія з погано прихованою заздрістю. Вона довіряла йому дрібні доручення: перевірити рахунки підрядників, проконтролювати ремонт у саду, простежити за заміною ламп у бібліотеці, вибрати нові світильники для коридору.
— Чому він? — бурчав Самір на кухні для персоналу. — Чотири роки відпрацював — і вже особливий? Тут люди по десять років спини гнуть.
— Закрий рота, — кинув кухар Халід, не відриваючись від плити. — Пані сама знає, що робить.
Одного разу Андрій їздив по запчастини для системи поливу. Повернувшись, він приніс пані Самірі квитанцію і решту — якихось п’ятдесят ріалів, які інший працівник без зайвих роздумів поклав би собі до кишені.
— Ось чек. І решта, пані.
Він обережно поклав купюри на стіл перед нею.
Саміра підвела брови, дивлячись на гроші так, ніби вперше бачила таку дрібницю.
— Андрію, ти чесна людина? — несподівано спитала вона.
Він розгубився. Таке пряме запитання застало його зненацька.
— Намагаюся.
— У Досі чесність коштує дорого, Андрію. Дуже дорого.
Після тієї розмови минуло три місяці. Андрій звик до свого нового становища: він уже був не зовсім звичайним слугою, але й не наближеним. Цей підвішений стан дратував одних і насторожував інших. А потім настала та ніч.
— Андрію, зайди до мене, — голос пані Саміри пролунав по внутрішньому зв’язку незвично тихо. — До кабінету.
Було вже за північ. Дім поринув у тишу, яку порушував лише рівний гул кондиціонерів. Андрій піднявся на третій поверх, намагаючись зрозуміти, що могло статися так пізно. Кабінет пані Саміри скидався на музей: перські килими, темні старовинні меблі, полиці з книжками арабською, англійською та французькою мовами. У повітрі стояв запах сандалу й прянощів, від якого трохи паморочилося в голові. Господиня сиділа біля вікна й дивилася на вогні нічної Дохи.
— Сідай, — сказала вона, кивнувши на крісло навпроти. — Нам треба поговорити.
Андрій сів і відразу відчув, як усередині стискається тривога.
— Я знаю про твої борги, — мовила вона без жодного вступу. — Шістдесят тисяч доларів. Хвороба батька. Земля в заставі.
У Андрія похололи руки. Звідки вона могла знати? Невже перевіряла? Чи хтось із персоналу доніс?
— Пані, я…
