«Скоро все буде інакше, сонечко, потерпи ще трохи, він уже майже готовий усе оформити».
Оксана завмерла в передпокої, тримаючи в руках чужий телефон. Слово «сонечко» різонуло по серцю гостріше за будь-який ніж. Ігор ніколи, навіть у перші місяці їхнього роману, не називав її пестливими словами.
Він узагалі не був схильний до сентиментальності, і Оксана давно змирилася з цим, кажучи собі, що кожна людина виражає любов по-своєму. Але для когось іншого в нього знайшлися і «сонечко», і ніжність, якої він не дарував дружині вже багато років. «Ти чого там застрягла?» — гукнув Ігор із кімнати.
Оксана здригнулася, як від ляпаса. Швидко заблокувала екран і повернулася до вітальні. Простягнула телефон чоловікові, намагаючись, щоб рука не тремтіла: «Ось, тримай».
Ігор забрав телефон, навіть не дивлячись на неї, і втупився в екран. Оксана бачила, як по його обличчю пробігла легка усмішка: він читав щось, явно не призначене для сторонніх очей. Вона пройшла до ванної, зачинила двері й сіла на край холодної ванни.
Руки тремтіли, а в грудях наростав тягар, який заважав дихати. «Юля — хто це: колега, випадкова знайома, коханка?» — думала вона. «Він уже майже готовий усе оформити — що оформити, розлучення?»
Оксана сиділа у ванній, обхопивши себе руками, і вперше за довгі роки дозволила собі визнати те, від чого тікала весь цей час: її шлюб помер. Може, він помер давно, просто вона продовжувала робити штучне дихання, підтримуючи видимість життя. Вона чіплялася за звичку, за страх перед самотністю, за спогади про той час, коли вони були щасливі.
Але щастя не було вже так давно. Останні роки вони існували поруч, але не разом. Як двоє чужих людей, волею випадку опинившись під одним дахом.
Формальні розмови за сніданком, мовчазні вечері, холодне ліжко, у якому кожен лежав на своїй половині, боячись випадкового дотику. Коли вона востаннє відчувала, що Ігореві цікаве її життя? Коли він востаннє питав, як минув її день?
Коли вони востаннє сміялися разом, будували плани, мріяли про майбутнє? Оксана не знала: ці моменти розчинилися десь у минулому, стерлися, мов вицвіла фотографія. Тоді у ванній вона просиділа хвилин двадцять, а може, пів години.
А коли вийшла, обличчя було спокійним, майже байдужим. Ігор сидів перед телевізором, і Оксана пройшла повз нього на кухню, ніби нічого не сталося. Але всередині щось перемкнулося, якийсь тумблер клацнув.
Оксана вперше за багато років подивилася на ситуацію тверезо, без ілюзій і самообману. Якщо Ігор готується до розлучення, а все вказувало саме на це, отже, треба захистити себе. Вона надто багато разів чула історії знайомих жінок, які після розлучення залишалися ні з чим.
Які з доброти душевної, з наївності ділили навпіл навіть те, що заробили самі. А потім роками судилися, намагаючись повернути своє, але юристи колишніх чоловіків виявлялися спритнішими. Наступного дня, в обідню перерву, Оксана взяла паспорт і пішла до банку.
Це був не їхній звичний банк, а інший, на сусідній вулиці. Вона не хотіла ризикувати: раптом працівники старого банку якось повідомлять Ігоря. Молодий консультант із привітною усмішкою провів її до свого столу.
«Я хочу відкрити особистий рахунок», — сказала Оксана, і голос пролунав на диво твердо. «Із дебетовою карткою?» — уточнив він. «Звісно», — кивнув консультант, — «це займе хвилин сорок, треба буде заповнити анкету й підписати документи».
«Ви хочете підключити якісь додаткові опції: накопичувальний рахунок, депозит?»
