Дмитро говорив голосно, впевнено, майже урочисто. Пояснював, що помилився. Що там не було нічого серйозного. Так, тимчасове затьмарення, дурний зв’язок, дрібниця, якій не варто надавати значення. Вероніка, за його словами, сама все вигадала, сама повірила в якісь обіцянки, сама побудувала повітряні замки. А він сьогодні остаточно з нею порвав.
Олена слухала й без зусиль розуміла, де саме до нього прийшло прозріння.
Найімовірніше, Вероніка дізналася, що жодної квартири у Дмитра немає. Що житло, яке він, вочевидь, устиг представити майже спільним майном, належить дружині й було куплене задовго до шлюбу. Та сама половина, яку вона великодушно збиралася залишити Олені, насправді ніколи не належала ні їй, ні Дмитрові.
І велике кохання раптом зменшилося до розміру валізи біля дверей.
Але Олені такий чоловік був більше не потрібен.
За ці два дні вона встигла подивитися на свій шлюб так ясно, як не дивилася всі три роки. Тепер багато що стало очевидним. Дмитро поспішав одружитися не лише тому, що кохав. Йому було зручно в’їхати в готову квартиру, перестати витрачатися на орендоване житло, ділити витрати, користуватися чужим затишком і називати все це сімейною стабільністю.
Напередодні Олена взяла вихідний і зробила все, що давно слід було зробити. Прибрала рештки його речей, змінила замок і подала документи на розлучення.
— Забери його назад, — раптом сказав Дмитро, явно маючи на увазі Вероніку. — Вона ж сама хотіла…
