Крик був настільки відчайдушним, що навіть Федору стало не по собі. Він кинувся вперед до котеджів. Йому назустріч бігла дівчина в порваному одязі, на її шиї та щоці було видно сліди побоїв, шкіра горіла від болю.
«Благаю вас, врятуйте! Сховайте мене!»
«Йдемо, йдемо, голубонько!»
Федір закутав бідолаху у свій плащ і відвів до хатини.
«Все буде добре. Я дільничному подзвоню».
Але історія обернулася проти бідної Наді. Мажор, що чіплявся до неї, виявився сином якогось впливового чоловіка.
«Ніякої кримінальної справи не буде, і заяви теж», — пообіцяв негідник Олександр. — «Якщо вона пікне, буде зустрічне звинувачення. Мовляв, спробувала спокусити, щоб обікрасти. І нехай потім доведе, що не мала ніяких намірів. Пропажа-то буде!»
Коли дільничний приїхав за Надею, переляканою до напівнепритомного стану, вона боялася і слово сказати.
«Нападу не було», — тиснув на неї Олександр Олегович. — «Значить, звинувачувати нема в чому. Станеш про це базікати — пошкодуєш».
«Та як це так? Ще б кілька хвилин — і згубили б дівчину!» — обурився Федір, але Олександр знайшов управу і на нього.
«А ти взагалі не висовуйся. Будиночок-то твій казенний. Оком не встигнеш моргнути, як на вулиці опинишся. Дивись, жива, здорова дівчинка, ну що з нею буде-то?»
«Совісті у тебе немає, товаришу начальник», — просвердлив він поглядом Олександра. — «Не на тому ти боці!»
Зиму Федір пережив уже в компанії вірного друга — пса Гріма. Бідну поранену тварину він виявив у лісі знесиленою і скавучачою. Пес був уже великим, дорослим. Видно, господар-мисливець кинув його після зустрічі з розлюченим диким звіром. Рани на череві Гріма нагадували ті, що залишають ікла кабана.
«Тихіше, тихіше», — промовив Федір, підбираючись ближче до настороженого пса. Той не гарчав, але до незнайомця поставився з побоюванням.
«Я допомогти тобі хочу, лікуватися треба».
Абияк підібравшись до ледь дихаючої тварини, Федір обережно взяв її на руки і зрозумів, що той не чинить опору.
«Ей, відчиняй двері!» — кричав він, коли поспіхом дійшов до Захара-медика. Фельдшер був занадто далеко, тому довелося шукати допомоги під рукою.
«Федоре! Та ти чого, здурів зовсім? Куди ти мені цього паразита притягнув?» — пробурчав той, але все одно заходився оглядати Гріма.
«Пес-то хороший, і зовсім не паразит. Дивись, які очі!» — Федір чухав пса за вушком. — «Я тебе до себе заберу, не пропадеш».
Так і сталося. Грім одужував, але рани потрібно було обробляти дорогими мазями.
«Розоришся ти зі своєю звірюкою!» — хитав Захар головою.
«Нічого», — відмахувався Федір, якому гроші діставалися важкою працею. — «Мені не шкода. Кобель молоденький же зовсім. Лапу йому треба вилікувати обов’язково. Нехай шкутильгає, головне, що не зовсім без неї».
Під наглядом ласкавого господаря Грім уже незабаром жваво гасав засніженими галявинами. Незважаючи на міцний мороз, чоловік брав із собою друга на всі прогулянки. Разом вони бродили під важкими гілками ялин, ганяли білих зайців, лякали птахів, що злітали з гілок, зачувши відлуння гавкоту.
Коли почалася відлига, річка швидко набирала воду і вийшла з берегів, затоплюючи всі яри і галявини. Ті будинки, що знаходилися в низині, теж заливало водою. Люди витирали сльози, борючись із цим лихом. Хатину Федора ця доля оминула. Йому пощастило оселитися на пагорбі. Звідти на все селище відкривався чудовий краєвид…
Коментування закрито.