— Дякую. Їй справді буде легше, якщо ти поїдеш.
Але Соня відреагувала дивно. Її обличчя на секунду стало нерухомим, ніби скам’яніло.
— І тато теж? — ледь чутно запитала вона.
— Щось не так? — м’яко спитала я. — Ти не хочеш, щоб тато їхав?
Вона поспішно замотала головою.
— Ні, мамо. Я рада.
Але в її голосі не було радості. Лише напруження.
Віктор поклав руку їй на плече.
— Усе добре. Я буду поруч.
І я помітила, як під його долонею дрібно здригнулися плечі доньки.
На призначений час ми приїхали до клініки. Там було світло, чисто, на стінах висіли веселі картинки, у кутку стояв столик з олівцями й розмальовками. Але Соня нічого довкола не помічала. Вона сіла на диван, зчепила руки на колінах і втупилася в підлогу.
Віктор сів поруч з одного боку, я — з другого. Він говорив їй щось про сміливість, але донька ніби не чула. Коли я взяла її за руку, долоня була холодна й волога.
— Софія Громова, — покликала медсестра.
Соня підхопилася так різко, що в неї підкосилися ноги. Я ледь устигла її підтримати.
— Тихіше, люба. Це просто огляд.
Але обличчя в неї було біле.
Лікар зустрів нас у кабінеті. Його звали Павло Андрійович. Чоловік років п’ятдесяти, спокійний, з уважними очима й м’якою усмішкою. Відразу було видно, що з дітьми він уміє говорити без зайвого тиску.
— Здрастуй, Соню. Покажеш, де болить? — спитав він, допомагаючи їй влаштуватися в кріслі.
— Тут… ззаду, — відповіла вона майже пошепки.
— Зараз подивимося. Мама й тато поруч, боятися нічого.
Він увімкнув лампу, перевів погляд з доньки на нас — і раптом затримав його на Вікторові. Усього на частку секунди. Але вираз його обличчя змінився. У ньому з’явилися настороженість, різкість, холодна увага.
Я, мабуть, не надала б цьому значення, якби сама не була так напружена.
Віктор теж, здається, помітив. Його усмішка стала трохи скутою.
— Відкрий, будь ласка, рот ширше, — попросив лікар.
Соня послухалася. Її тіло почало дрібно тремтіти. Я вирішила, що вона боїться стоматологічних інструментів. Але обличчя Павла Андрійовича ставало дедалі серйознішим.
Він оглядав зуби мовчки, акуратно, довго. Іноді його погляд знову повертався до Віктора. І в тому погляді вже не було тієї доброзичливості, з якою він нас зустрів. Там читалося щось інше — стримане, важке, недовірливе.
— Лікарю, щось серйозне? — не витримав Віктор.
— Карієсу не бачу, — коротко сказав лікар. — Але треба оглянути уважніше.
Він продовжив. Соня зіщулилася в кріслі, ніби намагалася стати меншою. Я тримала її за руку, шепотіла, що все добре. Але донька дивилася просто в стелю й жодного разу не повернула голову до батька.
Нарешті лікар відсунув інструменти й зняв рукавички…
