Я зайшла. Донька металася на подушці й шепотіла:
— Не треба… будь ласка… я старатимуся… я все зроблю…
Я сіла поруч, обійняла її. Соня не прокинулася, але відразу притулилася до мене. Її тіло було натягнуте, мов струна.
Вранці я вирішила: щойно Віктор повернеться, ми серйозно поговоримо. Я розповім йому про Сонині страхи. Поясню, що він надто тисне. Попрошу зупинитися.
Але коли він приїхав, веселий, з подарунками, коли Соня вибігла його зустрічати з натягнутою усмішкою, я знову не наважилася. Мені здалося, що я все перебільшую. Що це просто дитяча тривожність. Що не варто руйнувати спокій сім’ї через невиразні підозри.
Так я й продовжувала жити. Бачила, як Соня здригається, коли батько входить до кімнати. Помічала, що за столом вона їсть спокійніше, коли він на неї не дивиться. Бачила, як завмирає її виделка, якщо Віктор звертається до неї з запитанням.
Я бачила все.
Але мій розум підсовував зручні пояснення: вік, утома, характер, повага до батька, високе навантаження. Я вірила в ці пояснення, бо дуже хотіла зберегти картинку нашої правильної сім’ї.
Тепер я розумію: моє мовчання теж було співучастю. Хай пасивною, хай сліпою, але співучастю.
А почалося все зі звичайного зубного болю.
Ранок був похмурий і сирий. Соня сиділа за сніданком бліда, майже не торкаючись їжі. Раптом вона тихо застогнала й притиснула долоню до щоки.
— Що сталося, сонечко? — я відразу підвелася.
— Зуб болить, — прошепотіла вона. В очах стояли сльози.
Я обережно торкнулася її щоки.
— Треба до стоматолога. Негайно.
Віктор відірвався від чашки.
— Звісно, треба. Але якщо біль терпимий, може, після школи? У неї сьогодні важлива контрольна.
Я подивилася на доньку. Обличчя в неї було страдницьке, очі вологі.
— Ні. Жодна контрольна не важливіша за здоров’я. Їдемо зараз.
Віктор на мить насупився. Я побачила, що його плани руйнуються, і це йому не подобається. Але майже відразу він пом’якшав.
— Ти маєш рацію. Здоров’я передусім.
Він підійшов до Соні й погладив її по голові.
— Не бійся, зайчику. Тато поруч.
Мене зворушила його турбота…
