Ксенія забрала в Павла з рук зв’язку ключів.
— Ти мене не зрозумів, Пашо. Річ не в мотлосі. Річ у тому, що ти притяг у мій дім троянського коня. Ти мене отруїв, щоб твоя мати могла сюди в’їхати. Ти щур, а я зі щурами не живу. На вихід.
Вона підштовхнула чоловіка в спину, випроваджуючи його в під’їзд до матері. Квартира швидко порожніла. Дихати ставало легше. Зник запах нафталіну, повернувся звичний аромат дорогого дифузора з нотками сандалу. Рита винесла останній табурет.
— Усе, Ксюх.
Ксенія вийшла на майданчик. Зінаїда Степанівна стояла біля ліфта. Її очі нервово бігали. Вона нарешті усвідомила весь масштаб катастрофи. План геніальної маніпуляторки розбився об бетонну стіну Ксеніїного прагматизму. Квартири більше немає, грошей немає. Невістка виявилася не м’якою глиною, а залізобетонною плитою з арматурою.
— Пашо, скажи їй! Вона ж нас на вулицю виганяє! — заверещала свекруха, чіпляючись за рукав сина.
Павло лише жалюгідно мугикав і відводив очі.
— У вас є купа чудових варіантів, — холодно підсумувала Ксенія, прихилившись до дверного одвірка. — Можете поїхати до Лариси в іще не куплену квартиру. Можете скинутися з Пашею на оренду студії десь на глухій околиці. Ви ж сім’я. Тепер житимете довго й щасливо, не заважаючи чужим людям.
Вона опустила очі й подивилася на Зінаїду.
— Ах так, халатик мій зніміть.
Зінаїда витріщила очі…
