На столі лежало рішення суду про розлучення. Поруч — постанова про відкриття кримінального провадження проти Галини Петрівни за незаконне отримання медичних даних. Ще далі — виписка з банку про повернення 120 тисяч на її рахунок.
Марина працювала віддалено. Знайшла роботу через інтернет, поки Мишко спав. Грошей вистачало на оренду й їжу.
Не вистачало на багато чого іншого, але це було неважливо. Уперше за два роки вона сміялася вголос, коли син робив щось смішне. Уперше за два роки вона засинала без страху.
Костя прийшов на зустріч щодо графіка спілкування з сином на початку грудня. Марина відчинила двері й не відразу його впізнала. Він схуд, під очима залягли темні кола, і він був сам, без матері.
«Можна зайти?» — спитав він. Марина відступила вбік, пропускаючи його до квартири. Мишко сидів на килимі й грався гумовим жирафом.
Побачивши батька, він не потягнувся до нього, просто подивився й повернувся до своєї гри. «Я почав терапію», — сказав Костя, сідаючи на край дивана. «Двічі на тиждень.
Психолог каже, що це надовго. Може, на роки». Марина мовчала, вона чекала продовження.
«Мама зі мною не розмовляє», — додав він. «Відтоді як я сказав їй, що ходитиму до психолога, вона вважає, що я зрадив її, що вибрав твій бік». «А ти вибрав?» — спитала Марина.
Костя довго мовчав, потім похитав головою. «Я не знаю. Я намагаюся зрозуміти, хто я взагалі такий без неї.
Це складно». Марина кивнула. Вона розуміла.
Вона сама пройшла через це три роки тому, в тому місті, у тій клініці, про яку Галина Петрівна дізналася незаконним шляхом. Вона знала, як це боляче — розбирати себе на частини й збирати наново. «Це твій шлях», — сказала вона….
