Оксана докладно описала довіреність, технічний паспорт, що лежав не на своєму місці, дивну метушливість Лариси Михайлівни й поведінку Богдана на платформі. Розповіла і про попередження провідниці. Говорила без здогадок, намагаючись відокремлювати побачене від власних відчуттів. Марина жодного разу її не перебила.
— Квартира зареєстрована лише на тебе? — запитала вона, коли Оксана закінчила.
— Так. Це спадок від бабусі.
— Після весілля ви не оформлювали частку на Богдана, не підписували дарування, не переводили житло в спільну власність?
— Ні, документи залишилися колишніми.
Марина веліла негайно звернутися до реєстраційної служби й установити заборону на будь-які операції з квартирою без особистої участі власниці. Заяву можна було надіслати через єдиний електронний портал просто з телефона, а потім слід було зателефонувати на гарячу лінію, зареєструвати звернення й зберегти його номер.
— Але потяг уже їде. Раптом я не встигну?
— Саме тому починай зараз, — відрізала Марина. — У тебе є зв’язок і кілька годин попереду. Спочатку обмеження, потім знайдемо довіреність. Знадобляться дата, номер, ім’я нотаріуса й повний текст повноважень. Якщо копії вдома немає, запросимо її через нотаріальну службу.
Уперше безладна тривога стала схожою на задачу, яку можна розв’язувати по пунктах. Оксана все ще не знала, чи справді чоловік задумав обман, але вже розуміла, за яку нитку смикнути.
— Якщо довіреність складена широко, за нею й справді можна забрати чужу квартиру?
— Можна спробувати провести угоду, особливо якщо в ній бере участь нечесний нотаріус. Це не гарантує успіху, але ризик реальний. Головне — зупинити реєстрацію. І діяти треба сьогодні, не після приїзду.
Наступну годину Оксана майже не випускала телефона з рук. Вона зайшла на електронний портал, знайшла потрібну форму й кілька разів перечитала кожен рядок, перш ніж підтвердити заяву. Потім додзвонилася до реєстраційної служби. Сім хвилин слухала автоматичну мелодію, пояснила операторові ситуацію, отримала номер звернення й записала інструкції. Ганна Миронівна двічі зазирала до купе і, побачивши телефон у неї в руках, мовчки кивала.
Пізніше провідниця принесла ще чаю.
— Вийшло?
— Заяву прийняли. Але без тексту довіреності я все одно не зрозумію, що вони можуть зробити.
— Документ удома?
— Має бути в тій самій теці.
Ганна Миронівна запитала, чи є людина, здатна зайти до квартири не через Богдана й непомітно сфотографувати папери. Оксана одразу подумала про Лідію Степанівну Романюк, сусідку з четвертого поверху. Вони знали одна одну ще зі шкільних років Оксани, коли Лідія Степанівна пригощала її цукерками в під’їзді. У сусідки зберігався запасний ключ — на випадок втрати або тривалої відсутності. Цій негласній домовленості було близько двадцяти років.
Попри пізню годину, Лідія Степанівна відповіла відразу: вона ще не спала й дивилася телевізор.
— Мені дуже потрібна твоя допомога, — сказала Оксана. — Тільки не лякайся.
— Кажи, що робити.
Оксана попросила зайти до неї, відчинити верхню шухляду письмового столу, знайти довіреність і сфотографувати всі сторінки.
— А Богдан удома? — насторожилася сусідка.
— Не знаю. Якщо він виявиться вдома, не заходь і нічого не пояснюй. Заходь лише тоді, коли переконаєшся, що квартира порожня. Головне, не розповідай про мій дзвінок.
Після короткої паузи Лідія Степанівна запитала, чи все з Оксаною гаразд.
— Поки що так. Але це важливо.
— Тоді вже йду.
За склом лежала густа ніч, перервана рідкісними вогнями невеликих станцій. Рівний хід потяга несподівано заспокоював. Оксана думала про Богдана не як про можливого злочинця — для такого висновку ще бракувало фактів, — а як про людину, з якою прожила одинадцять років. Згадувала, як поступово змінювався його голос, як справжні розмови поступилися місцем обміну побутовими відомостями.
Два роки тому в них відбулася одна з рідкісних чесних розмов. Богдан зізнався, що втомився саме від неї — від спокою, послідовності, звички стримувати емоції. Оксана вирішила, що це роздратування мине, і промовчала. Воно не минуло. Просто після того вечора в домі стало ще тихіше.
Телефон здригнувся. Лідія Степанівна надіслала три фотографії. Перша була трохи розмитою й знятою під кутом, але текст читався. Довіреність видали Ларисі Михайлівні Ковальчук. На шести сторінках дрібним шрифтом перелічувалися десятки повноважень. Ближче до кінця, між правом представляти інтереси Оксани в установах і правом отримувати довідки, містився пункт про будь-які операції з нерухомим майном: продаж, дарування, обмін і отримання грошей від імені власниці.
Оксана перечитала цей абзац чотири рази. Потім переслала знімки Марині. Відповідь з’явилася майже відразу: довіреність була генеральною і справді дозволяла продати квартиру. Заяву про обмеження Оксана подала правильно; вранці Марина обіцяла перевірити реєстр і взятися за документ. Останній рядок повідомлення гласив: «Спробуй заснути. Зараз ти в безпеці».
Слово «продати» не вміщалося в голові поруч зі словом «Богдан». Оксана згадувала, як він сам розставляв меблі після весілля, як знав, де зберігаються запасні лампочки й зимові ковдри, як називав цю квартиру домом. Тепер ті самі знання могли допомагати йому позбавити її всього. Вона не плакала, але пальці похололи, і довелося поставити склянку на столик, щоб не розхлюпати чай. Фотографії перетворювали невиразне передчуття на точний юридичний текст, від якого вже неможливо було відмахнутися.
Оксана лягла на полицю, але ще довго слухала перестук коліс. Думки поволі втрачали гостроту, ніби віддалялися за стіною. Перед самим сном вона вперше за багато років ясно відчула: тепер вона не чекає, поки неприємність зникне сама собою, а робить те, що вважає правильним. Довга дорога несподівано подарувала їй час, якого могло не виявитися вранці…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
