За документами мене звали Мирон Коваленко. Мені було сорок чотири роки, і це ім’я, як і більша частина моєї біографії, існувало лише для чужих очей. До виправної установи суворого режиму номер сім мене привезли ранньої осені, коли ліс уже потемнів від сирості, але ще не встиг скинути все листя. Дорога туди йшла через глухі місця, де асфальт поступово ставав спогадом, а колеса машини починали рахувати кожну яму, як окреме покарання.
Колонія стояла серед лісу — довгі сірі корпуси, два ряди металевої огорожі, колючий дріт угорі, вишки на кутах і запах мокрої деревини, змішаний із хлоркою, вугіллям і людською втомою. До найближчого селища було понад десять кілометрів, а далі тягнувся такий ліс, у якому легко загубити не лише людину, а й саму думку про те, що десь існують нормальні вулиці, вікна з фіранками, дитячий сміх і жінки, які поспішають уранці на роботу.
Ззовні таке місце здається просто набором парканів, караулок і бетонних доріжок. Усередині воно живе за своїми ритмами. Підйом, перевірка, їжа, шикування, цех, знову шикування, знову їжа, відбій. Людина, яка потрапила туди вперше, швидко розуміє: стіни — не найстрашніше. Страшніші невидимі межі, проведені між нарами, столами, кутами двору, навіть між місцями в черзі до вмивальника. Наступити не туди, сісти не туди, подивитися не на того — і ти вже говориш із системою, яка відповідає не словами.
Для кожного, хто розкривав мою особову справу, я був колишнім працівником приватної охорони. За версією суду, у бійці я перевищив межі допустимої самооборони, завдав людині тяжких травм, а та згодом померла в лікарні. Вирок — дев’ять років суворого режиму. Формулювання в паперах були акуратні, вивірені, холодні. Такі формулювання зручні: вони не пахнуть кров’ю, не тремтять у голосі свідка, не лишають бруду на пальцях. Вони просто перетворюють людське життя на кілька сторінок із печатками…
