«Якщо вважаєте мене злочинницею, затримайте. Але спершу передайте цей розчин у лабораторію, до якої не дотягнуться гроші доктора Руденка. Отримаєте результат і тільки потім вирішуйте, кому в цьому домі справді потрібні кайданки».
Спокій дівчини насторожував сильніше за страх. Віктор довго дивився їй в обличчя, після чого прибрав руку від зброї й відкрив блокнот. На сторінках тягнулися дати, години, симптоми, показники приладів і відомості про візити з безіменним флаконом. Це були не хаотичні підозри, а послідовна картина злочину, зібрана з терпінням професіоналки. Охоронець закрив записи, взяв зразок і пішов, не давши ні обіцянки, ні відповіді.
Він повернувся за дві доби тієї ж пізньої години. У руці Віктор тримав запечатаний конверт, а його обличчя здавалося чужим, ніби прочитані цифри зруйнували останню опору звичного світу. Незалежні фахівці підтвердили: у розчині містилася речовина, якій не могло бути місця в лікуванні пацієнта, якщо метою лікарів було його пробудження. Сумнівів більше не залишилося.
Віктор підійшов до ліжка й довго дивився на нерухому людину, якій колись присягнув служити. Потім повільно опустився на одне коліно й схилив голову, ніби заново промовляв свою присягу. Підвівшись, він звернувся до Олесі вже без колишньої підозри. У його погляді з’явилася важка рішучість.
Йому було важко визнати, що охорона, вибудувана роками, виявилася безсилою перед людиною в білому халаті. Поки Віктор стежив за воротами, автомобілями й зброєю, небезпека щоночі входила через парадні двері, прикриваючись медичним авторитетом. Тепер захист господаря залежав від жінки, яку він сам іще недавно вважав головною загрозою. Це усвідомлення не принижувало його — воно робило майбутню боротьбу особистою.
«Вам треба знати ще дещо, пані. У ніч аварії Андрій їхав на таємну зустріч. Людина, яка її призначила, обіцяла передати докази особисто йому, але загинула раніше, ніж вони побачилися».
По потилиці Олесі пробіг холод. Те, що вона вважала змовою лікаря проти безпорадного пацієнта, виявилося частиною значно глибшої історії. У темній спальні були троє: жінка, вірний охоронець і чоловік, який усе ще не міг розплющити очей. Саме там, без рукостискань і гучних обіцянок, виник перший союз майбутньої боротьби.
Лише після лабораторного підтвердження Олеся наважилася змінити схему. Уночі вона потроху зменшувала надходження речовини, постійно звірялася з показниками й переходила до наступного кроку лише після того, як організм Андрія встигав пристосуватися до попередньої зміни. Кожну реакцію дівчина занотовувала в блокнот. Так почався вихід пацієнта зі штучно підтримуваного сну, що тривав кілька тижнів.
За кілька днів Олесю вперше викликали до кабінету на нижньому поверсі. За величезним горіховим столом сидів Руслан Гордієнко — двоюрідний брат Андрія і людина, яка отримала згоду нареченої в обмін на оплату рахунків за лікування її матері. Сірий костюм сидів на ньому бездоганно, а відрепетирувана усмішка належала до того типу людей, які ніколи не робили важкої роботи власними руками. Поруч стояв худорлявий родинний нотаріус із роздутим портфелем документів.
Руслан люб’язно запропонував Олесі сісти й солодким голосом повідомив, що відданій дружині час узяти на себе трохи більше відповідальності. Від неї вимагалося лише підписати кілька паперів, які давали право розпоряджатися «незначними справами» чоловіка. Нотаріус розклав на столі товсту стоску аркушів. Поки той вирівнював документи, Руслан упівголоса кинув фразу, гадаючи, що неосвічена офіціантка не зрозуміє змісту: спершу всі повноваження мають пройти через ім’я дівчини, а після оформлення паперів кузен зможе «піти, коли забажає».
Олеся відразу побачила своє місце в його ланцюжку. Її підпис мав передати Русланові контроль над майном Андрія, після чого пацієнт нагорі ставав непотрібним. Учорашня бездомна, яку оточення вважало ледь грамотною, колись читала об’ємні медичні карти й пам’ятала складні призначення до останньої цифри. Але тієї миті вона вирішила стати найбезглуздішою сільською дружиною, яку будь-коли бачив цей кабінет.
Позолочену ручку Олеся крутила в пальцях із таким подивом, ніби вперше зіткнулася з письмовим приладдям. Вона спитала, ставити підпис на лінії чи поверх друкованого тексту, переплутала порядок цифр у даті й змусила нотаріуса замінити перший аркуш. На другому документі навмисне спотворила власне по батькові, а тоді винувато пояснила, що шкільний учитель завжди сердився через її помилки. Руслан постукував пальцями по стільниці, а його усмішка ставала дедалі напруженішою.
Коли третій аркуш був майже готовий, слуга поставив поруч чашку кави. Олеся потягнулася до неї з природною незграбністю й перекинула вміст просто на документи. Коричнева пляма поповзла по підписах і червоних печатках. Дівчина схопилася, заходилася промокати папір рукавом, розмазуючи рідину ще дужче, і збивчиво повторювала, що з дитинства псує все, до чого торкається.
Нотаріус дивився на мокру стоску так, ніби перед ним пішов на дно корабель. Він оголосив, що пакет доведеться готувати заново, а отримання нових печаток забере час. Руслан підвівся, поправив піджак і процідив, що скільки не давай їй часу, розумнішою вона не стане, тож спробу повторять, щойно нотаріус підготує новий пакет. Він покинув кабінет, певен, що втратив день через безнадійну дурепу.
Залишившись сама, Олеся акуратно поставила порожню чашку на блюдце. Кутики її губ ледь помітно здригнулися. Мати й справді казала, що донька вміє зіпсувати будь-яку річ, однак додавала: коли Олеся рятує людину, її руки ніколи не помиляються. Саме ці тверді руки щойно подарували Андрієві ще трохи часу…
