24 грудня Ліда прокинулася рано, одяглася і пішла на роботу, не попрощавшись з Андрієм. Він ще спав. Вона повернулася ввечері, приготувала собі гречку з тушонкою, їла сама, на кухні. Андрій сидів у вітальні, дивився щось на планшеті. Коли Ліда вимила тарілку і йшла повз, він гукнув її.
— Лідо.
Вона зупинилася, не обертаючись.
— Ти склала список продуктів?
— Ні.
— Ну треба ж. Післязавтра вже Новий рік. Давай сьогодні поїдемо в магазин.
— Їдь сам, — сказала Ліда спокійно і пішла далі.
— Лідо! — Андрій підскочив, наздогнав її в коридорі. — Ти що твориш? У нас гості через три дні!
— У тебе гості, — виправила вона. — Ти їх запросив. Ти їх і зустрічай.
— Та ти офігіла! — Він схопив її за плече, розвернув до себе. Обличчя його почервоніло. — Ти моя дружина. Ти зобов’язана.
— Я не зобов’язана нічого. — Ліда струсила його руку. — Ти витратив усі наші гроші, навіть не запитавши мене. Ти запросив людей, не порадившись. Тепер розбирайся сам.
Андрій відкрив рот, закрив, потім усміхнувся. Зло. Нервово.
— Ти думаєш, я не впораюся? Думаєш, без тебе не зможу?
— Не думаю. Мені все одно.
Вона пішла в спальню, зачинилася. Андрій постояв біля дверей, потім грюкнув кулаком по одвірку і пішов.
25 грудня, вранці. Ліда прокинулася від того, що Андрій голосно ходив по квартирі, грюкав дверцятами шаф, щось бурмотів. Вона вийшла на кухню. Він стояв біля плити, варив собі сосиски. На столі лежала її стара записна книжка з рецептами. Андрій гортав її, хмурячись.
— Ти не знаєш, скільки майонезу треба на олів’є? — запитав він, не підводячи голови.
Ліда пройшла повз, налила собі чай.
— Звідки мені знати, якщо я його не готую?
Андрій шпурнув блокнот на стіл.
— Лідо, досить. Це вже не смішно. Давай нормально поговоримо.
— Про що?
— Про свято. — Він підійшов, сів навпроти, обличчя в нього було сірим, під очима темні кола. — Слухай, я розумію, що ти образилася. Але давай як дорослі люди. Ти злишся, злись. Але свято ж не скасуєш. Гості прийдуть, треба їх зустріти.
— Треба тобі, — сказала Ліда, помішуючи чай.
— Ну добре, мені! — Андрій стиснув кулаки на столі. — Лідо, ну допоможи. Я сам не впораюся.
— Впораєшся. Ти ж чоловік. Голова сім’ї.
Він підскочив так різко, що стілець перекинувся.
— Та що ти із себе будуєш? — закричав він. — Думаєш, я не розумію? Ти мене принижуєш. Спеціально. Хочеш, щоб я перед матір’ю зганьбився?
Ліда підвела на нього очі.
— Ти сам себе зганьбив, коли витратив чужі гроші без дозволу.
— Не чужі, спільні! — Андрій стукнув кулаком по столу. Чай у кухлі хлюпнувся. — Скільки можна? Ми сім’я!
— Сім’я — це коли рішення приймають разом, — сказала Ліда тихо. — А ти просто взяв і зробив як тобі зручно.
Андрій дихав важко, потім різко розвернувся і вийшов з кухні. Грюкнули двері в передпокій. Він пішов.
Ліда допила чай. Встала, вимила чашку, підняла з підлоги перекинутий стілець, поставила на місце. Потім взяла дубову дошку, притулила її до стіни. Туди, де вона не заважатиме. Вона не відчувала ні злості, ні жалю. Тільки спокій. Холодний, випалений. Нехай вирішує сам.
Увечері того ж дня Андрій повернувся пізно. Ліда вже лягла спати, але не спала. Лежала в темряві, слухала звуки за дверима. Він ходив по квартирі, відкривав холодильник, щось гуркотіло на кухні. Потім усе стихло.
Вранці 26-го вона прокинулася від запаху смаженого. Вийшла на кухню. Андрій стояв біля плити, смажив яєчню. На столі лежали пакети з магазину. Небагато, три невеликі пакети.
— Доброго ранку, — сказав він, не обертаючись.
Ліда мовчки пройшла до чайника.
— Я вчора з’їздив, дещо купив, — продовжив Андрій. Голос був натягнуто бадьорим. — Подивися, може, чого ще треба?
Ліда зазирнула в пакети. Майонез. Три банки консервованого горошку. Кілограм вареної ковбаси. Пакет заморожених овочів. Яйця. Картопля — кілограми два. Оселедець. Один.
Вона порахувала в умі. На вісім людей цього не вистачить навіть на салати, не кажучи вже про гаряче.
— Молодець, — сказала вона рівно.
Андрій обернувся. На обличчі було щось схоже на надію.
— Тобто нормально? Вистачить?
— Не знаю. Я ж не готую.
Надія згасла. Він вимкнув плиту, пересипав яєчню на тарілку. Сів за стіл, почав їсти. Ліда налила собі чай, взяла пачку печива і вийшла з кухні.
— Лідо! — гукнув він.
Вона зупинилася у дверях.
— Ти правда не будеш готувати? — Голос тремтів. — Зовсім?
— Зовсім.
— Але гості ж прийдуть! — Він встав, кинув виделку на тарілку. — Ти хоч розумієш? Моя мати прийде! Вся родина!
— Твоя мати! — виправила Ліда. — Твоя родина! Твої гості!
— Лідо, чорт забирай, ну досить! — закричав він. — Ти ж не дитина! Ну, образилася! Ну, пробач! Я більше так не буду! Ну давай якось викрутимося з цієї ситуації!
— Ні.
Одне слово. Коротке, як удар. Андрій завмер. Потім сів назад на стілець, закрив обличчя руками.
— Ти мене ненавидиш, — сказав він глухо.
— Ні. Мені просто все одно.
Ліда пішла в спальню…
Коментування закрито.