Ліда кивнула.
— Добре.
Він стояв, м’явся, не йшов, дивився на неї, потім у підлогу, потім знову на неї.
— Лідо, а може… — почав він. Голос тремтів. — Може, ми ще… спробуємо? Я правда все зрозумів. Я більше не буду так чинити. Чесно.
Ліда подивилася на нього довгим поглядом.
— Ні, Андрію, не будемо.
— Чому? — Він зробив крок до неї. — Я ж визнав свою провину. Я вибачився. Що ще потрібно?
— Нічого, — відповіла Ліда спокійно. — Просто я більше не хочу бути з тобою.
Андрій завмер. Обличчя його спотворилося.
— Значить, усе. Чотири роки просто викреслені.
— Ні. Вони були. Тепер їх немає. Це нормально.
— Для тебе, може, нормально! — Він підвищив голос. — А для мене ні. Я залишився без житла, без дружини, без сім’ї. Мати мене зненавиділа, друзі відвернулися. У мене нічого не залишилося.
— Це ти сам вибрав, — сказала Ліда тихо.
— Я не вибирав! — закричав Андрій. — Я просто хотів…
— Що? — Ліда перебила його. — Хотів справити враження на матір? За мій рахунок? Хотів, щоб я обслуговувала твої амбіції і мовчала?
Андрій стояв, важко дихаючи. Потім опустив плечі.
— Я не знаю, що хотів, — сказав він втомлено. — Просто хотів, щоб усе було добре.
— Добре тобі? — виправила Ліда. — А про мене ти не думав?
Він дивився на неї, потім відвів погляд.
— Ти маєш рацію. Не думав. Вибач.
Ліда відчинила двері.
— Іди, Андрію. У тебе тепер своє життя. У мене своє.
Він вийшов на сходовий майданчик. Обернувся.
— Пробач мені, — сказав він тихо, — за все.
Ліда кивнула.
— Прощаю. Іди.
Двері зачинилися.
Андрій постояв на майданчику кілька секунд, потім пішов униз. Кроки віддалялися, затихали. Ліда притулилася до дверей, заплющила очі, видихнула. Все. Закінчилося.
Вона повернулася на кухню, сіла за стіл, дістала телефон, відкрила контакти. Знайшла «Андрій». Довго дивилася на ім’я. Потім натиснула «Заблокувати». З’явилося віконце: «Ви впевнені?» Ліда натиснула «Так». Готово. Андрій зник з її телефону, з її життя.
Вона поклала телефон на стіл. Встала, пройшла в спальню. Відкрила шафу. Місце, де висів його одяг, було порожнім. Ліда провела рукою по порожніх плічках. Потім закрила шафу. Дістала з глибини шафи спортивну сумку, яку зібрала тиждень тому. Розібрала її. Речі повернула на місце. Сумку прибрала.
Пройшла у ванну. На полиці стояли тільки її баночки, її шампунь, її зубна щітка. Одна. Ліда подивилася на своє відображення в дзеркалі. Бліда, з темними колами під очима, волосся розпатлане. Але в очах був спокій. Вона вмилася холодною водою, провела мокрими руками по обличчю. Витерлася рушником.
Повернулася на кухню. Відкрила холодильник. Майже порожньо. Треба йти в магазин. Завтра. Сьогодні можна обійтися залишками. Ліда дістала шматок хліба, намазала його маслом. Заварила чай. Сіла за стіл. Їла повільно. Дивилася у вікно. На вулиці темніло. Ліхтарі запалилися один за одним. Десь далеко грала музика, хтось сміявся. Життя тривало. Місто жило. Люди поверталися до роботи, до справ, до рутини після свят.
Ліда допила чай. Вимила посуд. Витерла стіл. Подивилася на годинник. О пів на восьму. Занадто рано лягати спати. Занадто пізно кудись іти. Вона пройшла у вітальню. Сіла на диван. Увімкнула телевізор. Там йшла якась передача, люди щось обговорювали, сміялися. Ліда дивилася, не вслухаючись. Просто дивилася, щоб не було так тихо.
Через півгодини вимкнула телевізор. Тиша повернулася. Але тепер вона була іншою. Не гнітючою, а просто спокійною. Ліда встала, пройшла на кухню. Налила собі води, випила. Вимкнула світло. Пройшла в спальню. Зачинила двері. Лягла на ліжко поверх ковдри. Дістала телефон. Відкрила нотатки. Перечитала список: «З’їхати. Знайти кімнату на місяць. Або до Алі». Ліда видалила нотатку. Більше не потрібна. Вона нікуди не поїде. Це її дім. Її квартира. Її життя. Поклала телефон на тумбочку. Заплющила очі. Заснула швидко. Глибоко. Без снів.
11 січня. Увечері…
