Марія опустилася навколішки й пригорнула сина до себе.
— Нічого, малий. Іди до тьоті Наташі.
Дмитро за дверима важко видихнув.
— Маш, відчини. Будь ласка. Я все поясню.
— Поліція пояснить, — сказала Наталія.
За дверима стало тихо. За кілька секунд почулися кроки, що віддалялися.
Того вечора Дмитро додому не повернувся.
Марія разом з Артемом залишилася в Наталії. Сусідка постелила їм на розкладному дивані в маленькій кімнаті, принесла тепле молоко для хлопчика й таблетку валер’янки для Марії. Але заснути вона не змогла. Лежала з розплющеними очима, слухала, як за стіною цокає годинник, як у сусідній кімнаті сопе син, як десь нагорі хтось пізно миє посуд. Кожен звук здавався кроками Дмитра.
Близько півночі подзвонив невідомий номер.
Марія не відповіла.
Прийшло повідомлення:
“Ти зробила велику помилку. Він хотів як краще. Тепер буде гірше всім.”
Вона довго дивилася на ці слова, аж поки літери не попливли. Потім показала Наталії. Та вдягла окуляри, прочитала, беззвучно перехрестилася й сказала:
— Завтра вранці підемо до дільничного. І до юриста, якщо треба.
— У мене немає грошей на юриста.
— Знайдемо. Не сама ж ти.
Марія вперше за день заплакала. Не голосно, не істерично. Сльози просто потекли самі, гарячі, злі. Вона плакала від страху, від сорому, від того, що син спить у чужій квартирі, а вона не знає, кого любила всі ці роки.
Вранці поліція повідомила, що в указаному гаражі нікого не знайшли.
Лише сліди недавнього перебування: стілець, шматки сірої стрічки, бурі плями на підлозі, старе шмаття, пластикову пляшку води. Гараж виявився орендованим на ім’я людини на прізвище Савчук, але дільничний, втомлено гортаючи записи, сказав, що за адресою реєстрації той не проживає.
— А мій чоловік? — спитала Марія, відчуваючи, як земля знову йде з-під ніг.
— З вашим чоловіком поговоримо. Поки що підстав для затримання немає. Ви бачили через щілину, у стресовій ситуації. Людини немає, потерпілого немає. Плями відправлять на експертизу, але це не швидко.
— Він погрожував йому.
— Ви записали?
— Ні.
— Фото, відео?
Марія мовчки похитала головою.
Дільничний зітхнув. Не грубо, радше втомлено.
— Розумію. Але нам потрібні факти.
Факти. Їй хотілося розсміятися. Кров була фактом. Зв’язані руки були фактом. Повідомлення з погрозою було фактом. Її тремтячі пальці, син, який уночі скрикував уві сні й кликав тата, — хіба це не факт?
Але для чужих людей це були слова переляканої жінки.
Дмитро прийшов додому ввечері наступного дня.
Марія вже зібрала сумку для себе й Артема. Документи, кілька футболок, ліки, улюблену книжку сина, зарядку. Вона не знала, куди піде, але розуміла: залишатися в одній квартирі з Дмитром не зможе.
Він відчинив двері своїм ключем. Увійшов тихо. Обличчя в нього було змарніле, під правим оком проступила тінь синця. Він побачив сумку в коридорі й заплющив очі.
— Отже, все.
— Не підходь.
Марія стояла біля дверей у кімнату, тримаючи в руці телефон із набраним номером Наталії.
Дмитро підняв долоні.
— Не підійду.
Він зняв взуття, поставив його акуратно на килимок. Ця звична охайність чомусь викликала в Марії злість.
— Хто він? — спитала вона.
Дмитро мовчав.
— Хто був у гаражі?
— Людина, яка мала залишити нас у спокої.
— Нас?
Він провів рукою по обличчю.
— Маш, я не можу зараз.
— Ти не можеш? — Вона засміялася коротко й боляче. — Ти тримав людину зв’язаною, а тепер ти не можеш?
— Я його не бив.
— Я бачила кров!
— Це не його кров.
— Чия?!
Дмитро відвів очі.
— Моя.
Вона тільки тепер помітила, що ліва рука в нього перебинтована під рукавом. На кісточках пальців засохли темні кірочки.
— Що відбувається? — тихо спитала вона. — Скажи мені хоч раз правду.
Він подивився на неї так, ніби хотів, але за спиною стояла невидима стіна.
— Чим менше ти знаєш, тим безпечніше.
Марія відчула, як у ній щось ламається. Не голосно, без драматичного тріску. Просто остання тонка нитка довіри обірвалася.
— Забирай свої таємниці й іди.
— Це й моя квартира теж.
— Тоді підемо ми.
Дмитро сіпнувся…
