Люда помовчала. Чи сумувала вона за Ігорем? За людиною, яка тринадцять років була центром її всесвіту? Яка вирішувала, куди їм їхати у відпустку, що купувати, як жити? Яка одного ранку сказала «Іду» й вийшла, не озирнувшись?
— Сумую за тим, як було раніше, — відповіла вона нарешті. — Коли ми були разом.
А як було раніше? Люда намагалася згадати й не могла. Коли вони востаннє сміялися разом? Коли говорили не про дітей, не про гроші, не про побутові дрібниці? Коли він дивився на неї так, як дивився в перші роки: із захопленням, із ніжністю, з любов’ю…
— Добре було, — сказала вона. — Давно.
Поліна мовчала. Лише дивилася на матір своїм дорослим, розуміючим поглядом. І Люда знала: донька все розуміє. Розуміє те, чого сама Люда не хотіла визнавати роками. Що любов пішла задовго до того, як пішов Ігор. Що останні роки вони жили за інерцією, за звичкою, бо так треба, бо заради дітей. Тільки от діти все відчували. Діти завжди відчувають.
Наступного дня Люда подзвонила матері. Вперше за три тижні.
— Мамо, мені треба тобі дещо розповісти.
— Що сталося, донечко? Щось із дітьми?
— З дітьми все добре. Ігор пішов. Три тижні тому.
Тиша в слухавці. Потім важке зітхання.
— Я знала, що так буде.
— Що?
— Людочко, я завжди знала. Від першого дня знала. Він не любив тебе. Він любив себе поруч із тобою. Це різні речі.
— Мамо, чому ти мовчала?
— А ти б послухала? Ти була така закохана, така щаслива. Я не могла відібрати в тебе це щастя. Навіть якщо воно було несправжнім.
Люда сиділа на кухні, притискаючи телефон до вуха, і відчувала, як руйнується ще одна ілюзія. Мама знала. Завжди знала. І мовчала.
— Що мені робити тепер?
— Жити, донечко. Просто жити. Ти сильніша, ніж думаєш. Набагато сильніша.
За два дні Люда вийшла на роботу. Галина Петрівна зустріла її на порозі у фартуху й із ганчіркою в руці:
— Ну, показуй. Що вмієш?
І Люда показала. Вона драїла підлогу так, ніби від цього залежало її життя. Бо так воно і було. Готувала обід — простий, але смачний. Мила посуд, витирала пил, поливала квіти. Надвечір Галина Петрівна посадила її за стіл, налила чаю й сказала:
— Годишся. Приходь у понеділок, середу й п’ятницю. З дев’ятої до другої. Скільки хочеш?
Люда розгубилася. Вона не думала про суму. Погодилася б на будь-які гроші.
— Скільки дасте…
— Не юли. Скільки тобі треба?
Люда назвала цифру — скромну за її мірками. Галина Петрівна фиркнула:
— Себе не цінуєш. Плачу вдвічі більше. І не сперечайся. Хороша робота має добре оплачуватися.
Люда йшла додому вечірньою вулицею й плакала. Але вперше за три тижні це були сльози не відчаю — полегшення. Маленька перемога. Перша з багатьох. Вона ще не знала, як багато всього чекає на неї попереду.
Місяць пролетів непомітно. Люда втягнулася в новий ритм: підйом о шостій, сніданок дітям, садочок, школа, робота в Галини Петрівни, обід, уроки з Костиком, ігри з Машенькою, вечеря, сон. І знову по колу. Гроші від Галини Петрівни й аліменти від Ігоря ледь покривали витрати. Люда навчилася економити на всьому: купувала продукти по акціях, шила Машеньці сукні зі старих речей, лагодила сама все, що могла. Але на оренду квартири не вистачало.
— Тобі треба шукати щось дешевше, — Тетяна сиділа на кухні, крутячи в руках чашку з вистиглим чаєм. — Або більше працювати.
— Коли? Я й так кручусь як білка в колесі.
— А якщо на повний день? Дітей у групу продовженого дня?
— Продовженка платна. І Машеньку в садочку тільки до п’ятої тримають.
Тетяна зітхнула. Вона допомагала як могла: то продуктами, то речами для дітей, але в неї самої було непросте життя. Чоловік, який пив. Син-підліток, який зв’язався з поганою компанією. Свої проблеми.
— Може, з господинею поговориш? Раптом у неї ще робота є?
