— Я не прийму тебе назад.
Ігор зблід:
— Через цього моряка?
— Ні. Через себе. — Люда встала, підійшла до вікна. — Ти пішов, і я нарешті почала жити. Своїм життям, а не твоїм. Я працюю, я заробляю, я ухвалюю рішення. Я більше не тінь, не додаток до чоловіка. Я — це я.
— Людо, я був неправий. Я визнаю.
— Визнаєш — добре. Але це нічого не змінює.
— А діти? Їм потрібен батько.
— Їм потрібен батько, який їх любить. Який приїжджає, коли обіцяє. Який дзвонить не раз на місяць, а щодня. Ти готовий бути таким батьком?
Він мовчав. І це мовчання було відповіддю.
— От бачиш, — сказала Люда тихо. — Ти хочеш повернутися не до нас. Ти хочеш повернутися до комфортного життя, де хтось готує, пере, дбає. А ми просто додаємося.
— Це неправда.
— Правда. Ти сам цього не розумієш, але я розумію. Тепер розумію.
Ігор підвівся. Обличчя його скам’яніло.
— Ти пошкодуєш. Коли твій моряк упливе назавжди, коли гроші скінчаться, коли стара помре, ти приповзеш до мене. І тоді подивимося.
— Іди.
— Іду. Але запам’ятай мої слова.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Люда стояла біля вікна, дивлячись, як він сідає в машину й їде. Руки тремтіли, але на душі було спокійно. Вона зробила правильний вибір.
Михайло дзвонив щотижня. Зв’язок на кораблі був поганий, але він знаходив можливість. Розповідав про море, про порти, про чайок. Питав про дітей, про компанію, про маму.
— Сумую, — казав він наприкінці кожної розмови.
— Я теж, — відповідала Люда.
І це була правда. Вона сумувала за його голосом, за його усмішкою, за відчуттям спокою, яке він приносив. Три місяці здавалися вічністю. Але вона справлялася. День за днем, тиждень за тижнем. Компанія працювала, діти росли, життя тривало.
— Ти молодець, — сказала Галина Петрівна одного вечора. — Я в тобі не помилилася.
— Дякую, що повірили в мене.
— Я не вірила. Я бачила. Бачила, яка ти насправді. Просто ти сама цього не знала.
Серпень добігав кінця. До повернення Михайла залишалося два тижні. Люда рахувала дні як школярка перед канікулами. Вона ще не знала, що ці два тижні змінять усе. Дзвінок пролунав о 6 ранку. Люда схопила телефон, ще як слід не прокинувшись, думаючи: Михайло. Але на екрані висвітився незнайомий номер.
— Людмило? Це з лікарні. Галина Петрівна Волкова ваша родичка?
Серце ухнуло вниз. Галина Петрівна поїхала до подруги на ніч.
— Так. Що сталося?
— Вона поступила до нас уночі. Інсульт. Стан стабільний, але тяжкий.
Люда не пам’ятала, як одяглася, як розбудила дітей, як довезла їх до Тетяни. Пам’ятала тільки білі стіни лікарні, запах ліків і Галину Петрівну на ліжку — маленьку, бліду, із заплющеними очима.
— Вона при тямі? — спитала Люда в лікаря.
— То приходить до тями, то знову ні. Права сторона паралізована. Мовлення порушене.
— Прогнози можна робити?
— Рано.
Люда сіла поруч із ліжком, взяла холодну руку старої у свої.
— Галино Петрівно, я тут. Чуєте мене?
Повіки здригнулися. Губи заворушилися:
— Ми… Миша…
— Я подзвоню йому. Обов’язково подзвоню.
Зв’язатися з Михайлом виявилося непросто. Корабель був десь у відкритому морі, зв’язок працював із перебоями. Люда залишала повідомлення, писала на електронну пошту, дзвонила до судноплавної компанії. Відповідь прийшла лише на третій день.
— Людо? Що сталося? — голос Михайла був стривожений, далекий.
— Мишо, твоя мама в лікарні. Інсульт.
Тиша. Потім важке зітхання:
— Як вона?
— Стабільно тяжка. Лікарі кажуть, треба чекати.
— Я постараюся повернутися раніше. Але це займе час, ми далеко від берега.
— Я розумію. Не хвилюйся, я буду поруч із нею.
— Людо? — він замовк. — Дякую тобі. За все.
Наступні дні злилися в одне безперервне випробування. Люда розривалася між лікарнею, дітьми й роботою. Вставала о п’ятій, готувала сніданок, відвозила дітей до Тетяни, їхала до лікарні, потім в офіс, увечері знову до лікарні, вночі додому до дітей. Галина Петрівна повільно приходила до тями. Почала впізнавати Люду, намагалася говорити — невиразно, важко, але говорити:
— Ді… ти.
— З дітьми все добре. Вони передають привіт. Машенька намалювала вам малюнок — ось, дивіться.
Стара дивилася на яскравий малюнок: дім, сад, чотири фігурки — і в кутиках очей блищали сльози.
— Хо… ро… ша.
— Хто хороша?
