Поліна назвала ціну.
Галина Павлівна повільно опустилася на табурет, ніби почула щось зовсім непристойне.
— Майже вся зарплата на якусь залізяку, — промовила вона, хитаючи головою. — Денисе, ти це чуєш? Твоя дружина вирішила викинути гроші на вітер.
— Мамо, якщо це для роботи, значить, їй справді треба, — невпевнено сказав Денис.
— Для роботи, — перекривила Галина Павлівна. — Вона три місяці до ладу працює. Три. А запити вже такі, ніби вона всю сім’ю утримує. Поліно, люба, ти взагалі думала, що в домі є спільні потреби? Що гроші треба відкладати? Чи раз заробила, то все тільки твоє?
Поліна стояла біля мийки й тримала кухоль із холодним чаєм. Їй не хотілося сваритися. Не хотілося, щоб день, на який вона так довго чекала, перетворився на черговий допит.
Але Галина Павлівна вже увійшла в смак.
— От Денис зарплату віддає мені, — вела далі вона. — Я розподіляю: продукти, платежі, одяг, господарство. Бо це сім’я. А в тебе, бачу, якісь окремі поняття.
— Я хочу купити інструмент для роботи, — тихо сказала Поліна.
— Інструмент за таку суму? — свекруха гірко всміхнулася. — Денисе, скажи їй хоч ти.
Денис стояв посеред кухні, переминаючись із ноги на ногу. Він подивився на матір, потім на дружину. На лобі в нього виступив піт.
— Мамо, може, їй справді треба…
— Авжеж, треба, — перебила Галина Павлівна. — Тільки я не розумію, звідки в неї такі потреби. Може, ми чогось не знаємо? Може, є ще якісь доходи?
Поліна підвела голову.
Свекруха дивилася на неї пильно, з холодною підозрою, ніби намагалася витягнути правду самим лише поглядом.
— У мене немає жодних інших доходів, крім роботи, — сказала Поліна.
— Ну звісно. А до цієї зарплати ти на що жила? Я давала тобі гроші на продукти щотижня. Ти вкладалася?
