— Насилу. Увесь час просила, щоб ми повернулися.
— Що ти сказав?
— Що не повернуся. Але допомагатиму. Раз на тиждень приїжджати, привозити продукти, дивитися, що потрібно.
Поліна кивнула.
Це був компроміс. Не ідеальний, але чесний.
Денис став їздити до матері щосуботи. Допомагав із покупками, прибиранням, побутовими справами. Але додому повертався завжди. Галина Павлівна більше не влаштовувала сцен, не тиснула, не погрожувала. Просто приймала допомогу мовчки.
За рік Поліна й Денис купили квартиру. Маленьку, на околиці, без зайвої розкоші, але свою.
Вони в’їхали в сонячний осінній день. Заносили коробки, збирали меблі, сперечалися, де поставити стіл. Увечері сиділи на підлозі в порожній вітальні й пили вино з пластикових стаканчиків.
— Ми зробили це, — сказав Денис.
— Зробили.
— Дякую тобі.
— За що?
— За те, що не відпустила мене. За те, що боролася. Якби не ти, я б досі жив за маминими правилами й віддавав їй зарплату.
Поліна усміхнулася й легко цокнула своїм стаканчиком об його.
— За нас.
— За нас.
Вони випили. За вікном світилися вогні, шуміли машини, місто жило своїм вечірнім життям. Десь там, у великій порожній квартирі, сиділа Галина Павлівна. Десь жили Валентина, Аркадій, Марина, Віра — кожен зі своїми жалями й наслідками.
А тут, у маленькій новій квартирі, були Поліна й Денис. Вільні. Не ідеальні, не без ран, але самостійні.
Поліна поставила стаканчик на підлогу й узяла чоловіка за руку.
— Знаєш, про що я думаю?
— Про що?
— Іноді найкращий спосіб перемогти — не знищити людину, а просто піти. Залишити її наодинці з тим, що вона сама зробила.
Денис кивнув.
— Мама отримала саме те, чого боялася найбільше. Самотність.
— Це був її вибір. Вона могла прийняти нас, могла змінитися раніше. Але обрала контроль.
Вони помовчали, слухаючи місто за вікном.
Потім Денис підвівся й простягнув їй руку.
— Ходімо. Треба облаштовувати наше життя…
