Так було заведено. Поминки не можна було перетворювати на сварку. Горе належало розділити з людьми, навіть якщо ці люди, сидячи за твоїм столом, починали перемелювати твій біль своїми страхами й забобонами.
Він лише міцніше стиснув щелепи. На вилицях заграли жовна. Рука, що тримала склянку, напружилася так, що пальці побіліли.
Марина, здавалося, теж чула ці розмови, але не реагувала. Лише одного разу, коли стара сказала, що птах «тримає душу», її плечі ледь помітно здригнулися. Артем побачив це й відчув, як злість усередині стала майже нестерпною.
Він пам’ятав очі ворона. Не злі, не хижі, не страшні. Повні тієї самої туги, яка палила його самого зсередини. Цей птах здавався йому тепер ближчим, ніж багато людей за столом.
Один із чоловіків, уже добряче захмелілий, потягнувся до Артема й ляснув його по плечу. Робив він це ніби по-дружньому, але рука була важка й груба.
— Ти, Артеме, завтра сходи туди, — сказав він, заплітаючись язиком. — Ну… сам розумієш. Візьми рушницю. Не діло це. Чорна тварюка на могилі сидить. Жінки бояться. Та й узагалі… недобре. Гріх це, над покійником таке тримати.
Артем повільно повернув голову.
Чоловік ще намагався щось додати, але затнувся. В очах Артема з’явився такий холодний, звіриний вираз, що в нього відразу пропала вся хмільна сміливість. Він прибрав руку, відвів погляд і пробурмотів щось невиразне.
— Ніхто птаха не зачепить, — сказав Артем.
Він вимовив це неголосно, але його голос перекрив увесь гул кімнати. Люди замовкли.
— Хто хоч камінь у його бік кине, матиме справу зі мною.
Після цих слів у хаті повисла тиша. Тільки старий годинник на стіні й далі рівно цокав, ніби відміряв уже не хвилини, а нове життя — те, в якому більше не було Дані.
Гості перезиралися. Хтось співчутливо зітхнув, вирішивши, що горе затьмарило Артемові розум. Хтось невдоволено підібгав губи. Хтось опустив очі, не бажаючи сперечатися.
Сперечатися з ним зараз не наважився ніхто.
Усі знали Артема. Він був людиною спокійною, роботящою, справедливою, але якщо його зачіпали за живе, ставав жорстким. А тепер він був схожий на натягнуту струну, до якої небезпечно навіть наближатися.
Поступово люди почали розходитися. Одні дякували за стіл, інші ніяково обіймали Марину, треті забирали з собою згортки з їжею. Біля дверей знову шепотілися про ворона, але вже тихіше, озираючись на господаря.
Коли за останнім гостем зачинилися двері, дім ніби провалився в порожнечу.
Шум зник. Залишилися брудний посуд, крихти на столі, зім’яті серветки, запах їжі, диму й людської присутності. Але все це тільки підкреслювало тишу, що тепер стояла в хаті.
Артем раптом відчув утому. Не звичайну, не від дороги, не від холоду, не від безсонної ночі. Це була інша тяжкість — свинцева, внутрішня, коли навіть вдихнути важко, бо не розумієш, навіщо це потрібно.
Марина все ще сиділа за столом, не змінюючи пози. Ніби гості пішли, час минув, а вона залишилася в тій самій крижаній миті, де маленька труна опускалася в землю.
Артем підійшов до неї, опустився навпочіпки й узяв її руки у свої. Вони були холодні, безвільні, наче не належали живій людині.
— Марин, — тихо покликав він. — Ходімо. Тобі треба лягти.
Вона не відразу почула. Потім повільно повернула до нього обличчя. У її очах, колись теплих і м’яких, тепер лежала порожня зимова рівнина.
— Він там сам, Артеме, — прошепотіла вона.
Артем стиснув її пальці.
— Не сам.
Але вона ніби не почула.
— Там холодно. Темно. Він маленький. А ми тут… у теплі. Як ми можемо бути тут?
Губи її затремтіли, але сліз не було.
— Як можна спати, коли він там?
Ці слова розітнули Артема глибше за будь-який ніж. Він хотів відповісти, хотів сказати, що Дані вже не холодно, що біль залишився тільки живим, що треба триматися. Але жодне слово не пасувало. Усе здавалося брехнею.
Він нахилився й уткнувся обличчям у її коліна.
І вперше за весь день із його грудей вирвався короткий здавлений стогін. Не плач, не крик, а звук людини, яка трималася надто довго й на мить зламалася.
Ніч опустилася на село важким чорним покривалом. Мороз за вікнами посилився, колоди хати потріскували так, ніби стіни теж стогнали від болю. За шибкою біліло нерухоме подвір’я, і темні силуети сараю та паркану здавалися чужими.
Артем уклав Марину в ліжко. Вона не пручалася, але й не допомагала йому, ніби тіло її стало надто важким для власної волі. Він змусив її випити трав’яний настій, який перед відходом дала одна із сусідок, поправив ковдру, сів поруч.
Довго сидів у темряві, слухаючи її дихання.
Поступово воно стало рівнішим. Але Артем розумів: це не справжній сон. Це коротке падіння змученого тіла в забуття. Варто болю знову ворухнутися — і вона розплющить очі.
Сам він лягти не міг.
Кімната, де ще недавно стояло дитяче ліжечко, тепер здавалася місцем тортур. Кожна річ у ній кричала про втрату. Маленька іграшка на підвіконні. Ковдрочка, складена нерівно. Крихітна шкарпеточка, що випадково завалилася за ніжку шафи. Сліди пальчиків на дерев’яній спинці ліжечка.
Артем увійшов туди лише до порога й одразу зупинився. У грудях у нього стало так тісно, ніби хтось стис її залізним обручем. Він не зміг пройти далі.
Повернувся в сіни, накинув теплий одяг, всунув ноги в чоботи й вийшов на ґанок.
Холод ударив в обличчя різко, майже жорстоко. Але цей удар був навіть легшим, ніж повітря всередині дому. Надворі можна було хоча б дихати.
Небо було чисте. Зорі висіли високо, колючі, холодні, байдужі. Повний місяць освітлював село мертвотним сріблом. Замети світилися, дахи здавалися білими спинами сплячих звірів.
Артем мимоволі подивився туди, де за лісом ховався цвинтарний пагорб.
Він думав про ворона.
Чи залишився птах там? На хресті, на відкритому вітрі, у такий мороз? Розум казав, що дика істота мала б полетіти. Інстинкт мав би погнати її в ліс, у густе гілля, в укриття, туди, де можна пережити ніч.
Але серце казало інше…
