— спитав Максим. Теж тихо.
Геннадій помовчав секунду.
— Я поговорив із жінкою на вході. Обережно, не напряму. — Він ледь кашлянув. — Вона тут уже два місяці. З обома дітьми.
Два місяці. Максим швидко підрахував. Два місяці тому якраз почалося все це. Запізнення, зникнення в обід, ранні відходи.
Усе збігалося. Усе сходилося в одну точку.
— Старшій дівчинці чотири роки, — вів далі Геннадій. Говорив рівно, без інтонацій, але повільніше, ніж зазвичай. — Молодшій вісім місяців. Годує грудьми. Ось чому в обід бігає. Молоко. Інакше не можна.
Максим нічого не відповів. Він дивився на ґанок. Аліна закінчила годувати, застебнула пальто, взяла немовля вище.
Та сонно ткнулася носом їй у шию. Потім нахилилася до старшої дівчинки, щось сказала, взяла її за руку. Дівчинка сховала блокнот під куртку, дбайливо, як ховають щось важливе, і встала.
Вони зайшли всередину. Двері зачинилися. Ліхтар і далі блимав над порожнім ґанком.
— Хто чоловік? — спитав Максим.
— Не знаю поки. Дізнаюся, якщо треба.
— Треба.
Геннадій кивнув. Максим ще кілька секунд дивився на зачинені двері, потім обернувся й пішов до машини.
Він їхав додому довго. Не тому, що були затори, а тому, що вибрав довший маршрут. Іноді йому був потрібен час, поки він їде, думати. Не аналізувати, не складати план, а просто думати, дозволити думкам рухатися без системи.
Картина, яку він побачив, не вкладалася у звичні категорії. Він завжди ділив ситуації на керовані й некеровані, на ті, де є його відповідальність, і ті, де її немає. Казакова порушувала трудову дисципліну.
Це був факт. Його відповідальність як директора — реагувати. Усе логічно, усе правильно.
Але те, що він побачив сьогодні ввечері, було іншим. Це було не питання дисципліни. Це була людина, яка трималася з останніх сил, і при цьому — він тепер розумів це чітко — жодного разу не попросила про допомогу.
Ні слова. Ні натяку. Приходила, працювала, йшла.
Мовчала. Він поставив машину в підземний паркінг свого будинку, піднявся у квартиру, роздягнувся, налив собі води, хоча зазвичай у такі вечори дозволяв собі віскі, і сів біля вікна. Тека з наказом про звільнення лежала в шухляді столу в офісі.
Оксана все підготувала, акуратно, як завжди. Завтра треба було тільки підписати. Він сидів біля вікна довго.
За склом світився нічний Київ, мільйони вогнів, мільйони історій, більшості з яких ніхто ніколи не дізнається. Потім він встав, пройшов до кабінету, написав Геннадію коротко: «Чекаю інформацію. Усе, що знайдеш».
Закрив ноутбук. Ліг спати. Він не підписав наказ тієї ночі.
І не тому, що пожалів. Просто зрозумів, що поки не знає всієї картини. А підписувати будь-що, не знаючи всієї картини, було проти його правил. Завжди, в усьому.
Це був принцип, якого він дотримувався неухильно. Він іще не знав, що саме ця ніч стане точкою, після якої його життя почне змінюватися. Повільно, без гучних слів, без драматичних жестів, так, як змінюється все справжнє. Просто одного разу стоїш біля вікна, дивишся на миготливий ліхтар над чужим ґанком і розумієш, що деякі речі неможливо розбачити.
І не тому, що вони страшні, а тому, що вони справжні. Субота почалася не з кави і не зі спортзалу. Максим прокинувся о шостій ранку, як завжди, без будильника, але замість того, щоб надягти кросівки й спуститися до тренажерного залу, лишився сидіти на краю ліжка.
За вікном було ще темно. Київ у листопаді прокидається неохоче, світло приходить пізно і йде рано, як небажаний гість. Він думав про Аліну.
Не в тому сенсі, в якому чоловік думає про жінку. Ні, не так. Як чоловік, якому поки бракує даних для рішення.
Це було звичніше, зручніше, безпечніше. О восьмій ранку прийшло повідомлення від Геннадія: «Є дещо. Коли можете?»
«Зараз», — відповів Максим.
За сорок хвилин Геннадій сидів на кухні в його квартирі. Таке траплялося рідко, але траплялося. І розкладав на столі кілька роздрукованих аркушів. Геннадій був із тих людей, які не довіряють лише екрану. Але й паперу.
Казав, що з папером чесніше.
— Чоловік, Денис Володимирович Казаков, тридцять шість років, — почав він без передмов. — Працює в приватній охоронній структурі, старший менеджер із безпеки. Зарплата середня, але стабільна. Зовні людина без особливих прикмет. Судимостей немає.
— Без судимостей, — повторив Максим. Не запитання, просто констатація вголос.
— Саме так. — Геннадій поклав палець на перший аркуш. — Але я поговорив із сусідкою за попередньою адресою. Жінка літня, живе навпроти, все чує крізь стіну. За її словами, скандали були. Часто. Але тихі. Це вона так висловилася. Тихі скандали. Не крики, не гуркіт. Тихо, але страшно.
Максим мовчав. Геннадій вів далі:
— Аліна з дітьми пішла на початку вересня. Вночі. Сусідка бачила у вікно. Аліна вийшла з під’їзду з двома дітьми й однією сумкою. Немовля було в неї на грудях у слінгу, старша трималася за руку. Вони сіли в таксі й поїхали.
— Чоловік?
— Чоловік наступного дня дзвонив сусідці, питав, чи не бачила чогось. Та сказала, не бачила. — Геннадій трохи помовчав. — Брехала, звісно. Каже, злякалася. Він уміє говорити так, що боїшся, навіть якщо нічого напряму не каже.
Максим узяв один із аркушів. Це була роздруківка. Судячи з усього, якась довідкова інформація, зібрана з відкритих джерел.
Нічого незаконного. Просто Геннадій умів збирати те, що лежало на поверхні, але на що більшість людей не звертає уваги.
— Де він зараз? Знає, де вона?
