— Яка друга?
Клара Михайлівна хмикнула:
— А він не розповідав? Ну так, навіщо… Артем двічі одружений був. Перший раз у двадцять три. Протрималися півроку. Друга дружина пішла через рік. Обидві від Жанни втекли. Вона їх так пресувала, що дівчата не витримували. А Артем жодного разу не заступився. Він мамин синок, мила. Тобі б теж піти. Поки не пізно.
Кіра повернулася додому і лягла на ліжко. Артем спав. Вона дивилася в стелю і думала. Навіщо терпить? Заради чого? Наступного дня вона взяла відгул і поїхала до своєї бабусі. Та жила в передмісті, в невеликому приватному будинку. Бабуся була сувора, але справедлива. Кіра розповіла їй усе.
Бабуся мовчки вислухала, потім встала і дістала з серванта стару папку.
— Твій дідусь залишив мені цей будинок. Але я хочу, щоб він дістався тобі. Давно хотіла оформити, та все руки не доходили. Ось зараз саме час.
— Бабусю, що ти кажеш? — Кіра не розуміла.
— Кажу, що цей будинок твій. Я його тобі дарую. Сьогодні ж до нотаріуса поїдемо. Оформимо все як треба. А ти вже вирішуй, що з ним робити. Продаси — почнеш нове життя. Або сюди переїдеш. Або здаватимеш. Але щоб була в тебе опора. Щоб ніхто більше не смів тебе з чужих квартир ганяти.
Кіра заплакала. Вона обійняла бабусю і не могла відірватися. Вони поїхали до нотаріуса того ж дня. Оформлення дарчої зайняло тиждень. Потрібно було отримати згоду бабусі у нотаріуса, замовити техплан, подати документи до Держреєстру. Будинок був старий, але міцний. Ділянка — шість соток. За ринковою вартістю — близько трьох мільйонів. Для Кіри це були космічні гроші.
Але вона не збиралася продавати. Вирішила здати будинок. Знайшла сімейну пару, яка шукала житло подалі від міста. Домовилася на двадцять п’ять тисяч на місяць. Це був подарунок долі. Паралельно Кіра почала збирати гроші. Вона перестала давати Жанні Борисівні хоч копійку. Коли свекруха вкотре попросила грошей на ліки, Кіра холодно відповіла:
— У мене немає.
— Як це немає? Ти ж працюєш.
— Працюю. Але мої гроші — моя справа.
Жанна Борисівна почервоніла:
Коментування закрито.