— Я хочу встановити батьківство над своїм сином, — твердо відповів Микола. — І відвезти його з собою в Європу.
— Ого, в Європу? — посміхнулася Світлана. — Широко живете. Але тільки зрозумійте, хлопчикові вже тринадцятий рік, він вас ніколи не бачив, нічого про вас не знав. А ви його в Європу? Треба спочатку з ним поговорити, чого він хоче, з ким хоче жити.
— Я думаю, що ніхто не відмовиться жити в шикарному особняку в Лондоні, — їдко посміхнувся їй Микола. — І так, я б хотів побачити свого сина.
— Олексій зараз спить, — відповіла Світлана. — І те, що це ваш син, ще довести треба.
— Доведу, — кивнув Микола і попрямував до виходу. — Я не прощаюся.
І він пішов, грюкнувши дверима. Світлана з Пашею здивовано дивилися один на одного.
— Я не розумію, навіщо він приходив? — Світлана важко зітхнула. — Явно йому не потрібен Льошка. Для чого він хоче його усиновити?
— Світлано, ну він же батько, можливо, заграли батьківські почуття, — знизав плечима Павло.
— Весь цей час нічого не відчував, і тут раптом прямо заграли?
— Ну, не знаю.
— А я знаю, Пашо. Бреше він усе. Ні, я б ще повірила йому, але коли він почав говорити, як любив Олену… Не любив він її, а користувався її наївністю. А як тільки смаженим запахло, тут же від неї відмовився. Нам потрібно битися за нашого хлопчика. Я не можу дозволити, щоб цей зажерливий боров забрав у нас Льошку. Я перед Оленою відповідаю.
— Світлано, ти не гарячкуй. Давай спокійно завтра все обдумаємо. У будь-якому випадку документи ми майже вже всі зібрали.
Світлана кивнула у відповідь. Але тривога оселилася в її серці.
Не помітили вони, що, коли Микола був з ними на кухні, з кімнати виглянув Льошка, тихенько пробрався, подивився на гостя, а потім зачаївся біля дверей і все чув. Коли Микола повернув до виходу, тихенько шмигнув у свою кімнату. І ось зараз, лежачи під ковдрою, Льошка беззвучно плакав.
Перший раз він запитав маму, де його тато, коли йому було років п’ять. У садочку тоді, до 23 лютого, всі малювали картинки своїм татам. А йому нікому було малювати. І дідуся у нього не було, і дядька. Тоді вихователька запропонувала намалювати танк для сторожа дядька Василя, який садок охороняв. Дітлахи тоді так сміялися, що Льошка для чужого дядька картинку малює. А вихователька суворо сказала: «Діти, не всім так пощастило, як вам. Не у всіх бувають тата».
— Тата є у всіх, — сказала тоді Варька. — Просто когось вони кидають. Не потрібні їм діти.
— Льошка непотрібний! Льошка непотрібний! — засміялися інші.
А Льошка тоді від образи взяв і на голову Варьці баночку з гуашшю вилив. Ох і лаялася потім мама Варі. А його мама виправдовувалася, просила вибачення, не зовсім знаючи всю ситуацію. А вдома, коли Льошка, захлинаючись від сліз, все їй розповів докладно, обійняла сина і сказала: «Все правильно, синку, ти зробив. Не буде всяку дурницю базікати».
— Мамо, а тато правда мене кинув?
— Що ти, синку, він не кинув. Він загинув, коли ти ще не народився.
Олена тоді на ходу придумала історію, сподівалася — син забуде. А Льошка назавжди запам’ятав. І надалі завжди говорив, що його тато — герой, і він загинув. Хтось із однолітків вірив, хтось ні. Але Льошці було все одно. Він знав, що у нього тато був, і не кидав він його. А тут, виходить, мама йому збрехала. Живий він, не герой зовсім. І дійсно його кинув. А зараз прийшов, коли мами не стало.
Ось хто він, зрадник? Льошка чув розмову дорослих про те, що його батько кудись їхав. Можливо, робота у нього така була, і не міг він до них приїхати? Уява хлопчика малювала різні картини вигороджування батька. Адже неможливо, щоб дорослі так просто відмовлялися від своїх дітей. І він же прийшов за ним.
Вранці Льошка прокинувся з твердим переконанням. Він хоче до тата. Мама ж говорила, що він не кидав його. Просто так вийшло. Світлана з Павлом були на кухні, коли туди заглянув Льоша.
— Привіт, Льошо, зараз снідати будемо, — посміхнулася Світлана. — Я твоїх млинчиків улюблених напекла.
— Не хочу, — буркнула дитина, сіла за стіл і вичікувально подивилася дорослим в очі.
— Що таке, Олексію? — здивувався Павло. — Ти хочеш про щось запитати?
— Так, — відповів хлопчик. — Чому ви вчора мене не покликали, коли приходив мій батько?
— Так ти все чув? — ахнула Світлана. — Ми думали, ти спав.
— Ні, я не спав. Я чув, як ви його прогнали.
— Та ніхто його не проганяв, Льошо, — вигукнула Світлана.
— Він сам пішов, а ви мене не покликали, — гірко зауважив хлопчик. — А він же мій батько.
— Олексію, ти вже дорослий, — обережно зауважив Павло. — І повинен тверезо міркувати. Його ніколи не було в твоєму житті. І тут він з’явився, щось вимагає. Ми його не знаємо. Треба ж все перевірити, зрозуміти, для чого він раптом захотів з тобою спілкуватися.
— Спілкуватися? — зі сльозами скрикнув Льошка. — Та він же мене забрати до себе хоче! Зрозумійте, він же мій тато!
І він втік до кімнати. Марно Світлана з Павлом вмовляли його вийти. Все марно. Олексій пролежав весь день на ліжку. До школи не пішов. Світлані навіть довелося залишитися вдома, відпроситися з роботи, щоб хоч якось втішити хлопчика. Але він її не слухав і бачити не хотів.
А до вечора в квартиру прийшла та сама Тамара Сергіївна. Побачивши її, Світлана зблідла. Навіщо вона завітала?
— Я за хлопчиком, — сказала жінка. — У мене є всі документи, за якими я зобов’язана передати Олексія його батькові.
— Але ж суду не було. Експертизи теж. Хто доведе, що це його дитина? — спробувала обуритися Світлана.
— Не раджу вам мені перешкоджати, — загрозливо відповіла чиновниця. — Інакше суд буде, але з іншого приводу.
— З якого? — здивувалася Світлана.
— Про те, що ви незаконно утримуєте дитину. А це, знаєте, важка стаття.
— Та хто ж його утримує?
— Ось і чудово, що не утримуєте, — посміхнулася Тамара Сергіївна і побачила Олексія, який виглянув з кімнати. — Льошо, ти хочеш жити з татом?
Коментування закрито.