— поцікавився лікар.
— А як же? У мене болітимуть, а в нього ні? Хоч один залиште, цьому й радітиму.
У лікаря.
— А тепер, шановна, висуньте язика. Ще, ще, ще більше… Ну, ще трохи.
— Та що ви, лікарю, ви як мій зять, думаєте, моєму язику й кінця немає!
Молода дружина каже чоловікові:
— Мені так буде важко, милий, одразу відмовитися від своїх дівочих звичок…
— І не треба, дорога. Навпаки, продовжуй брати гроші у свого татка, ніби нічого не сталося. І тобі буде добре, і мені легше.
— Як у тебе сімейне життя? Тільки чесно, ти відчуваєш лікоть дружини?
— І плече, і лікоть, і коліно. Але тільки в гостях. І то, якщо сидимо поруч.
Пасажир в електричці читає книжку. І час від часу вигукує:
— Оце так! Ніколи б не подумав! Не може бути!
Потім він схопився:
— Абсолютно неймовірно!
— Що ви читаєте? — спитали сусіди.
— Орфографічний словник.
— Ти не бачив моєї дружини?
— А он там хіба не вона стоїть?
— Ні, та стоїть мовчки.
До господаря старовинного похмурого замку приїхав гість. Увечері лакей показує йому кімнату, відведену для ночівлі.
— Скажіть, — питає гість, — чи не траплялося в цій кімнаті чогось незвичайного?
— Трапилося років десять тому, — відповідає лакей. — Уранці гість, який тут ночував, виявився живим.
— Моя дружина щодня заходить до шинку.
— І ти їй дозволяєш?
— Звісно, дозволяю. А то хто б відводив мене додому? Самому важкувато.
У кімнаті, в якій я живу, лунає телефонний дзвінок до кондитерської:
— Алло, це говорить Джонс. Прийміть замовлення на іменинний торт для моєї дружини.
— Скільки має бути свічок?
— Ну ви ж знаєте, 29, як завжди.
— Ну як твій чоловік?
— Як сонце.
— О, як це добре! Заздрю тобі!
— Що й казати. Як увечері зайде, так тільки вранці повертається!
— Дорогий, коли ми одружимося, я ділитиму з тобою всі твої біди й неприємності.
— Але в мене немає жодних неприємностей.
— Я ж сказала: коли одружимося. Обіцяю, вони з’являться. А поки живи!
Двоє друзів.
— А ти літав літаком?
