Раптом із залу долинула гучна мелодія дзвінка. «Це мама», — оголосив Андрій і ввімкнув гучний зв’язок, щоб Людмила Петрівна теж брала участь у сімейному суді.
«Ну що там відбувається? Ця мерзота досі не з’явилася просити пробачення?» — заверещала свекруха. Родичі навіть притихли від її напору. «Я пережила страшенну ганьбу перед подругами. Довелося пояснювати їм, ніби в сина стільки грошей, що банк заблокував картку через перевищення ліміту». Почувши цю безглузду вигадку, я ледь помітно похитала головою. Навіть після приниження Людмила Петрівна найбільше думала про те, яке враження справляє на оточення.
«Мамо, не нервуй. Ми всі вже в ресторані й чекаємо на Марину», — заспокоював її Андрій. «Я її не пробачу, — відрізала мати. — Нехай оплатить мої витрати в поїздці як відшкодування моральної шкоди. І завдаток за квартиру теж поверне. Через те, що вона затиснула свої гроші, постраждала ще й Ірина».
«Людмило Петрівно, будь ласка, не турбуйтеся про мене», — з показною скромністю вставила коханка.
«Пробачте нас, Ірино, що вам доводиться страждати через цю злиденну невістку. Андрій поставить її на місце», — пообіцяла свекруха.
«Поки Марина не погасить борг і не виплатить компенсацію, я залишуся поруч з Андрієм і боротимуся разом із ним», — урочисто заявила Ірина. За дверима відчувалася майже святкова єдність людей, які обрали мене спільним ворогом.
У їхній уяві всі ролі вже були розподілені: Андрій — благородний і турботливий чоловік, Ірина — молода віддана обраниця, Людмила Петрівна — невинно постраждала мати.
«Не хвилюйся й відпочивай далі, мамо, — вихвалявся Андрій. — Я пригрозив Марині, що зв’яжуся з її клієнтами й знищу репутацію. Вона відразу злякалася».
«Одного мого дзвінка досить, щоб вона лишилася без роботи. У неї немає іншого виходу. Ми перемогли». Його торжествуючий сміх прокотився залом.
Я заплющила очі. Образи вже не було, як не було й бажання плакати. Їхній сміх остаточно показав, що ніхто з присутніх не збирався шукати правду: їм подобалася зручна версія, яка дозволяла знову звинуватити мене. Лишилася тільки тверда рішучість назавжди відсікти минуле, у якому я п’ятнадцять років залежала від цих дрібних, самозакоханих людей. Тепер за дверима були документи й свідки, а в мені самій — спокій, якого Андрій ніколи раніше не бачив.
«Марино Вікторівно, можна починати», — негучно сказав хтось за моєю спиною. Я озирнулася й побачила Сергія Михайловича. Поруч з адвокатом стояв сивочолий чоловік у бездоганному сірому костюмі, чиє суворе обличчя я добре знала.
Це був Віктор Андрійович Гриценко, виконавчий директор регіонального підрозділу тієї самої фармацевтичної корпорації. Усі роки моєї співпраці ключові проєкти компанії проходили під його керівництвом. Дізнавшись, що Андрій прикривав іменем корпорації роман і сумнівні витрати, Віктор Андрійович обурився й вирішив бути присутнім особисто.
«Мені ніяково, що у ваш вихідний довелося втягнути вас у сімейний конфлікт», — сказала я. Він спокійно похитав головою. «Перепрошувати маєте не ви. Для нас ви один із найнадійніших і найцінніших партнерів. Я хочу подивитися в очі людині, яка принижувала вас і використовувала добре ім’я нашої компанії заради брудних махінацій». За зовнішньою стриманістю Віктора Андрійовича відчувався холодний гнів.
Сергій Михайлович коротко кивнув: документи й докази були готові. Продовжувати їхню солодку оману більше не мало сенсу.
«Андрію, ти став справжнім чоловіком, — знову пролунав голос дядька Павла. — Коли Марина зайде, я теж поясню їй, як має поводитися порядна дружина». Усередині, як і раніше, безтурботно сміялися…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
