Квартира зустріла мене запахом солодкої начинки й усе тих самих лікарських крапель. Галина метушилася, усміхалася, називала мене дорогою й намагалася виглядати спокійною.
Ми обидві почали шукати рукавичку біля дивана.
— Яка прикрість, — сказала я, опускаючись навколішки. — Зовсім нова була.
— Може, під диван закотилася? — відразу запропонувала вона.
Саме цього я й добивалася.
Поки Галина, крекчучи, нахилялася з одного боку, я зробила вигляд, що перевіряю з іншого. Рука ковзнула під подушку. Пальці знайшли холодний крихітний корпус.
Я сховала диктофон у долоні.
За секунду дістала з кишені рукавичку.
— Ах, ось вона! За ніжку зачепилася. Дякую, Галино. Виручила.
На пиріг я не лишилася. Послалася на термінову зустріч. У її очах майнуло полегшення.
У машині дорогою до готелю я дістала навушник і ввімкнула запис.
Спершу шипіння. Потім шарудіння. Потім звук набору номера.
Голос Галини вже не був солодким. Він став сухим, діловим.
— Ельвіро? Це я. Вона була в мене. Так, Ніна.
Пауза.
Потім на записі пролунав різкий жіночий голос:
— Що вона знає?
— Думаю, нічого. Я сказала, що Міла щаслива, що ви всі про неї дбаєте. Вона повірила. Вигляд у неї, звісно, втомлений, але вона не схожа на людину, яка швидко розбереться.
Пауза.
Голос Галини став улесливим.
— Я ще хотіла уточнити щодо грошей за цей місяць. Так, отримала. Дякую. Ви поїдете, а вона навіть зрозуміти нічого не встигне.
Я вимкнула запис.
Подиву не було.
Галина не була сусідкою, яка помилялася.
Вона була оплаченою частиною схеми.
Телефон задзвонив майже відразу. Денис.
— Ніно, добрий день. Я провів попередню перевірку. Інформація підтверджується. Квартиру вашої доньки було відчужено приблизно пів року тому.
— На кого?
Хоча відповідь я вже знала.
— Формально — на компанію, створену незадовго до угоди. Засновниця й керівниця — Ельвіра Карська.
— Гроші?
— Сума від угоди того ж дня пішла на її особистий закордонний рахунок. Схема груба. Схоже, вони були впевнені, що ніхто не стане копати.
Я подякувала й відключилася.
Усе прояснювалося з кожною хвилиною.
Вони не просто принижували мою доньку. Вони послідовно позбавляли нас обох усього. Мілу — свободи, голосу, гідності. Мене — результату п’ятнадцяти років праці, єдиного матеріального захисту, який я створила для своєї дитини.
Біля входу до готелю телефон знову задзвонив.
Віра Ланська.
— Ніно, — сказала вона без довгих вступів, — я отримала копії документів щодо угоди. Є важливі новини. І це вже виходить далеко за межі родинного конфлікту.
— Слухаю.
— Підпис вашої доньки на договорі викликає серйозні сумніви. За попередньою оцінкою, підробка груба. Можливо, вона взагалі не була присутня під час оформлення. Але це ще не головне.
Я мовчала.
— Квартиру використано як забезпечення за великим кредитом. Дуже великим. Із документів видно, що Ельвіра планувала вивести кошти й залишити кредитора з проблемним активом, який потім роками грузнутиме в спорах. Це вже не просто шахрайство проти вашої родини. Це організована фінансова схема.
Останній елемент став на місце…
