Вирішила змінити постільну білизну перед приїздом чоловіка. Сюрприз, який чекав на мене під матрацом замість очікуваної романтики

Іноді ввечері, закінчивши справи в улюбленій майстерні, Олена поверталася до своєї квартири. Знімала вуличне взуття в тихому передпокої, проходила на світлу кухню й звично ставила чайник на плиту. Сідала за стіл із паруючою чашкою чаю й довго дивилася на пожовклі стіни — на ті самі, бабусині шпалери, які вона так і не наважилася замінити під час ремонту.

За сорок довгих років вони помітно вицвіли, втративши колишню яскравість, і Віра з майстерні часто бурчала: «Лено, та переклей ти вже цей жах на щось свіже! Чого ти так мертвою хваткою тримаєшся за це старе? Давай я прийду, ми з тобою вдвох за один вечір усе обдеремо й поклеїмо!»

Але Олена лише вперто хитала головою. Ці вицвілі шпалери були невід’ємною частиною її дому. Такою ж важливою, як старий скрипучий паркет у коридорі. Як важкі бордові штори на вікнах. Як та сама пам’ятна тріщина на стелі в спальні, що тяглася від кришталевої люстри до дальнього кута й так нікуди й не зникла.

Зінаїда Петрівна прискіпливо вибирала їх у далекому вісімдесят третьому році. Стояла в гулкому господарському магазині, міцно стискаючи важкий рулон у сухих руках, і категорично заявила продавчині: «Беру цей. Жовтий. Жовтий — це колір теплого, надійного дому».

Олена неспішно пила свій вечірній чай. За вікном поволі, затишно сутеніло. У дворі м’яко загорявся старий ліхтар, вихоплюючи з сутінку голі гілки старих лип, звідкись знизу дзвінко долинав безтурботний сміх сусідських дітей. Усе в цьому світі було на своїх правильних місцях.