Раптом у двері подзвонили. Наполегливо, впевнено. Мама пішла відчиняти, дивуючись гостям у таку погоду. Через хвилину в кухню ступив Дмитро. Мокрий плащ, краплі дощу на обличчі і величезна коробка з бантом у руках.
Альона схопилася, трохи не впустивши чашку: — Ти?! Як ти дізнався адресу? Це порушення субординації! Але Дмитро дивився на хлопчика, який завмер з відкритим ротом. — Привіт, боєць! Я чув, тут живе Микола, якому життєво необхідна… справжня залізниця!
— Залізнится?! — верескнув Коля, забувши про примхи. Очі його загорілися. — Найпресправжнісінька! З паровозом, димом і вокзалом. Тільки от я дивлюся, у когось каша в тарілці? — Він хитро примружився. — А давай спір: хто швидше з’їсть кашу, той перший відкриває коробку!
— Згоден! — крикнув Коля, хапаючись за ложку. Дмитро сів за стіл прямо в плащі. Альона мовчки поставила перед ним тарілку. Почалося змагання. Ложки стукали, Коля уплітав ненависну кашу за обидві щоки. Мама з усмішкою спостерігала з кутка.
Через п’ять хвилин тарілки були порожні. — Нічия! — оголосив Дмитро. Незабаром вони вже сиділи на килимі у вітальні. Дорослий чоловік у дорогому костюмі і маленький хлопчик із захопленням з’єднували рейки.
Альона стояла в дверях, дивлячись на цю ідилію, і відчувала, як крижана броня навколо її серця тріскається і обсипається. Мама шепнула: «Поставлю чай із пирогом» і пішла. Альона сіла на підлогу поруч із ними.
Поїзд весело гудів, пускаючи дим. Дмитро підняв очі на Альону. У його погляді було стільки любові та рішучості, що їй стало важко дихати. — Альоно, я більше не можу грати в начальника і підлеглу, — тихо сказав він. — Я прийшов, тому що не можу без вас. Я хочу бути поруч. Щодня…
Коментування закрито.