— Чудово. Готуйте операцію. Я їду з вами.
— Михайле Сергійовичу, — обережно почав Борис. — Може, вам краще залишитися тут? Це може бути небезпечно.
— Ні, — твердо сказав Степнов. — Я мушу бути там. Це моя… — Він запнувся. — Моя відповідальність.
Борис уважно подивився на боса. За довгі роки роботи він не раз бачив Степнова в стресових ситуаціях, але такої напруги й рішучості не спостерігав ніколи.
— Як скажете. Виїжджаємо за тридцять хвилин.
Коли Борис вийшов, Степнов підійшов до вікна й подивився на місто, що розкинулося внизу. Ранкова столиця кипіла життям: люди поспішали на роботу, сновигали машини, місто жило своїм звичним ритмом. Але для нього світ перевернувся за одну добу. Він завжди вважав себе прагматиком, людиною, яка точно знає, чого хоче від життя, і йде до цього найкоротшим шляхом. П’ятнадцять років тому він зробив вибір на користь кар’єри, відмовившись від Ніни й ненародженої дитини, і ніколи не сумнівався в правильності цього рішення.
Але зараз, дивлячись на ранкове місто, він уперше відчув порожнечу свого життя. Так, у нього була імперія. Мільйони на рахунках, влада й вплив. Але чи було в нього щось справжнє? Чи була поруч хоч одна людина, яка любила б його не за гроші й статус? Його шлюб давно перетворився на формальність. Дружина проводила більше часу за кордоном, ніж удома. Донька, розбещена й відчужена, рідко телефонувала, а їхні нечасті зустрічі нагадували світські прийоми. Ввічливі усмішки, порожні розмови. Жодної щирості.
А тепер у нього з’явився син. Хлопець, який успадкував не лише його риси обличчя, а й сміливість, кмітливість, готовність ризикувати заради близьких. І жінка, яку він колись кохав, зараз, можливо, перебувала в небезпеці через нього.
Телефон на столі задзвонив, перериваючи його роздуми.
— Так? — Степнов узяв слухавку.
— Усе готово, — повідомив Борис. — Машина чекає.
— Іду, — відповів Степнов і, кинувши останній погляд на місто, попрямував до виходу.
Операція була ретельно спланована. Два джипи з людьми Бориса рухалися попереду. Автомобіль Степнова — посередині. Ще один джип замикав колону. Усього в операції брали участь дванадцять осіб. Колишні співробітники спецпідрозділів, які мали досвід подібних операцій.
Склад містився на території занедбаної ткацької фабрики за п’ятдесят кілометрів від столиці. Одноповерхова бетонна будівля з вибитими вікнами, оточена іржавою технікою й заросла бур’янами, являла собою похмуре видовище.
Вони зупинилися за кілометр від об’єкта. Борис розгорнув на капоті карту місцевості.
— Два входи: головний і запасний, з торця будівлі. Спостереження зафіксувало трьох людей: двоє всередині, один зовні, імовірно, охоронець. Машин на території дві, найімовірніше, належать банді Газієва.
— Газієв там? — спитав Степнов.
— За нашими даними, ні, але його найближчий підручний — точно. План дій?
— Дві групи. Перша блокує головний вхід, друга заходить через запасний. Нейтралізуємо охорону, звільняємо заручницю, якщо вона там. Усе гранично швидко й чітко.
Степнов кивнув.
— А якщо її там немає?
— Тоді допитуємо тих, кого знайдемо. Вони мають знати, де жінка.
— Добре. — Степнов застебнув бронежилет, який йому видали перед операцією. — Я йду з другою групою.
— Михайле Сергійовичу… — почав Борис, але Степнов перебив його:
— Це не обговорюється, Борисе. Я мушу бути там.
Той зітхнув, але сперечатися не став.
Вони рушили до складу однією машиною, залишивши решту на безпечній відстані. Наблизившись до об’єкта, розділилися на дві групи. Степнов із Борисом і ще трьома охоронцями попрямували до запасного входу, огинаючи будівлю по периметру. Охоронець біля головного входу курив, спершись об стіну. Він не встиг зреагувати, коли люди Степнова накинулися на нього. Коротка боротьба — і чоловік лежав на землі, зв’язаний, із кляпом у роті.
Борис дав сигнал першій групі, і вони синхронно увійшли до будівлі через обидва входи. Усередині склад являв собою велике приміщення з бетонними стінами й високою стелею. У центрі стояли кілька столів, завалених якимись паперами й коробками. У дальньому кутку виднілася невелика прибудова з дверима.
Двоє чоловіків, які були всередині, не встигли навіть схопитися за зброю. Їх знешкодили за лічені секунди.
— Чисто! — доповів командир першої групи.
— Перевірте прибудову! — наказав Борис.
Один із охоронців обережно наблизився до дверей, перевірив ручку. Замкнено. Він кивнув іншим. Двоє стали по обидва боки дверей, третій приготувався до удару.
— На рахунок три! — скомандував Борис. — Раз, два…
Двері розчинилися, перш ніж він закінчив рахунок. На порозі стояв Шаміль Газієв, тримаючи перед собою жінку як живий щит. У руці в нього був пістолет, спрямований у голову заручниці.
— Стояти! — крикнув він. — Ще крок, і я її вб’ю!
Степнов завмер. Жінкою, яку тримав Газієв, була Ніна. Він одразу впізнав її, попри змучений вигляд і розпатлане волосся. П’ятнадцять років не стерли з пам’яті її обличчя.
— Опустити зброю! — наказав Газієв. — Усім!
Борис запитально подивився на Степнова. Той ледь помітно кивнув, і охоронці опустили зброю.
— Шамілю! — спокійно сказав Степнов, роблячи крок уперед. — Давай поговоримо!
— Стояти! — гаркнув бандит. — Ще крок, і я стріляю!
Степнов зупинився, не зводячи очей із Ніни. Вона дивилася на нього широко розплющеними від страху очима. Але в них читалося й щось іще: подив, недовіра, запитання.
— Чого ти хочеш?
