На кухні щось шипіло на сковороді. Малена не стала сідати, лишилася стояти біля дверей, говорила неголосно й без зайвих слів. Вона розповіла про прикраси.
Розповіла не страшну історію, не з погрозами, просто пояснила, що деякі золоті речі несуть у собі чужі наговори. Ті, хто тримають їх удома, не винні, що не знають цього. Вона прийшла, щоб забрати й знешкодити.
Жінка стояла й слухала, потім повільно опустилася на стілець. — У нього були два кулони й ланцюжок із хрестиком, — сказала вона тихо. — Я знайшла їх у куртці після того, як…
Вона не договорила. — Після похорону. Я не знала, звідки вони, хотіла викинути, але рука не піднялася.
Вона встала, пішла до кімнати. Повернулася за хвилину, тримала у витягнутій руці кулони й ланцюжок, як тримають щось чуже. — Забирайте, — сказала вона.
— Мені від них усе одно було не по собі. Малена взяла обидва, загорнула в полотнину, яку принесла із собою. Сказала жінці коротко щось тихе, чого Іван не розчув.
Та кивнула, і в її обличчі щось невловно змінилося, ніби відпустило щось, що тримало давно. Друга адреса була в іншому районі, далі, добиралися маршруткою. Двері відчинила молода жінка років тридцяти з дитиною на руках.
То було немовля місяців восьми, яке негайно втупилося в Малену з тією серйозною цікавістю, яка буває тільки в немовлят і дуже мудрих людей. Ця розмовляла інакше. — Які прикраси? — сказала вона, коли Малена пояснила, навіщо прийшла.
Голос був різкий, насторожений. — Чоловік загинув, поліція все описала, я нічого не ховала, і нічого чужого в мене немає. — Я не кажу, що ви ховали, — рівно сказала Малена.
— Я кажу, що серед речей, які передали вам, міг бути перстень або браслет не вашого чоловіка. Він міг не знати, звідки вони. Це прохання.
Жінка дивилася на неї жорстко, з тією напругою, з якою дивляться, коли чекають підступу. Дитина на її руці потягнулася до ґудзика на її халаті й почала зосереджено його крутити. Малена не тиснула.
Просто стояла й чекала з тим самим терпінням, з яким, судячи з усього, уміла чекати взагалі все. Іван стояв трохи позаду й розглядав фарбовану стіну під’їзду. Минуло, мабуть, хвилини три.
Потім жінка коротко сказала «зачекайте» й пішла до квартири, не зачиняючи дверей. Повернулася за кілька хвилин. У руці тримала браслет, золотий, із червоним каменем.
Поклала на тумбочку біля дверей, не дивлячись на них. — Він мені завжди здавався чужим, — сказала вона, вже без різкості. — Не його стиль, я його й не носила жодного разу…
