— Звісно, рідна.
Едуард ніжно взяв руки дружини у свої долоні й, дивлячись їй у вічі, продовжив:
— Тепер у нас усе буде добре. Чорна смуга закінчилася.
Коли Інга Вікторівна дізналася, що невістка збирається виходити на роботу, вона відразу запропонувала свою допомогу.
— Робота — це не проблема. Здається, в нас у загальному відділі є вакансії, зарплата пристойна, перспектива кар’єрного зростання є.
Але Наталя не хотіла зростати професійно за рахунок протекції свекрухи. Вона подякувала їй, але відмовилася.
— Інго Вікторівно, я розумію ваше бажання допомогти, але хочу знати, чого я варта насправді.
— Обіцяю не використовувати свій вплив, — усміхнулася свекруха. — Ти можеш сама зателефонувати й записатися на співбесіду.
Наталя усміхнулася:
— Інго Вікторівно, ви ж розумієте, що у вашій організації моє прізвище — уже протекція?
— Тоді як знаєш, однак якщо передумаєш, тільки дай знати.
Наталя розіслала резюме в кілька компаній і отримала запрошення. Після перерви в роботі вона йшла на співбесіду як на іспит. Їй здавалося, що в голові нічого не лишилося з її знань і вміння прораховувати ризики на кілька ходів уперед. Але на її подив, менеджери з добору персоналу її відповідями залишилися задоволені. За кілька днів вона вибрала компанію, офіс якої був за десять хвилин ходьби від її дому, причому дорога пролягала через тихий і затишний сквер.
— Уявляєш, — говорила вона Едуардові, коли ухвалила остаточне рішення, — у цій роботі самі плюси. По-перше, мені не треба буде добиратися до офісу в заторах. По-друге, щодня моціон вранці й увечері, мені це піде на користь, адже я досі не прийшла у форму. По-третє, я почну свою трудову біографію з чистого аркуша, адже мене там ніхто не знає.
Щодо третього Наталя помилилася. Щойно вона віддала пакет документів до відділу кадрів, як начальниця її спитала:
— А ви часом не родичка нашої Іонової з мерії?
Наталя знітилася, але відразу заперечно похитала головою:
— Ні, просто однофамільці.
Першого робочого дня Наталя знайомилася з колективом і вникала у свої обов’язки. До вечора в неї голова йшла обертом від надміру інформації. Коли вона вже збиралася додому, зателефонував Едик.
— Наталю, ти не проти, якщо сьогодні до нас зазирне мама? Відзначимо твій перший робочий день, я замовлю роли чи суші.
«Чому б і ні, — подумала вона, — привід справді є». До того ж зі свекрухою востаннє вона бачилася тиждень тому.
— Звісно, — відповіла Наталя, — я за Інгою Вікторівною теж скучила.
Додому вона поверталася в піднесеному настрої. Вона з нетерпінням чекала смачної вечері й неквапливої родинної розмови про все й ні про що. Проходячи повз трохи підталi, але все ще впізнавані крижані скульптури, вона звернула увагу на жінок у багатошарових квітчастих спідницях і дорогих шубах. Вони не були схожі на звичайних циганок, ні до кого не чіплялися з пропозицією поворожити й не просили позолотити ручку. Наталя спокійно пройшла повз них і вже відійшла на кілька десятків метрів, як почула позаду швидкі кроки.
— Стій, красуне, мені треба тобі сказати щось важливе, — пролунав красивий, із ледь помітною хрипотою голос.
Наталя озирнулася. Перед нею стояла вродлива дівчина з чорним, як смола, волоссям і величезними, темними, як ніч, очима. А от шкіра була незвично світлою, ніби її обличчя ніколи не знало сонця.
— Мені не треба ворожити, я про себе й так усе знаю, — відповіла Наталя й зібралася продовжити свій шлях.
— Ой, і все ж?
