Тетяна Василівна ствердно кивнула.
— Так от, мій Едик одружився з Наталею, їхньою донькою. Чесно скажу, дуже хороша дівчина, і в наш дім прийшла не з порожніми руками. І сина мого любить, і він її. Дитину чекають, здавалося б, живи та радій. Тільки вчора син таке мені розповів, що весь мій світ перевернувся.
Інга Вікторівна помовчала, збираючись із думками, а потім продовжила:
— Загалом, у них народиться сонячна дитина. А ти ж розумієш, що означає така дитина для родини, та й для мене в моєму становищі. Я вже не кажу, що Едику й Наталі доведеться поставити хрест на своєму нормальному житті. Почнуться пересуди, кривотлумачення. Ти сама знаєш, що чужого рота не затулиш. А наш мер не любить, коли хтось із його команди раптом опиняється в центрі скандалу, може й на двері вказати під найблаговиднішим приводом.
— То чому ж вони дитину залишили? Зараз же цю патологію виявляють на ранній стадії, — спитала Тетяна Василівна.
— Та молоді вони ще, дурні, вирішили, що впораються. Загалом, мені треба придумати, як зробити так, щоб ця дитина зникла з нашого життя. Звісно, усі витрати будуть за мій рахунок.
Тетяна Василівна розгубилася. За всі роки роботи в її відділенні не було жодних афер із немовлятами, за цим вона стежила суворо. Навіть якщо якась мати відмовлялася від малюка, усе скрупульозно оформлювалося в документах. «Як же бути? — майнуло в неї в голові. — Начальниці ж не відмовиш».
— А скільки часу до пологів залишилося? — спитала Тетяна Василівна.
— Ще чотири тижні. Подумай і зроби щось, а я вже в боргу не залишуся. Незабаром місце головного лікаря звільняється, — сказала вона. А потім іншим, уже благальним голосом додала: — Ти ж сама розумієш, що така дитина зруйнує все наше життя. І це ще пів біди, а в молодих стільки планів було, і всі вони так і залишаться планами.
Інга Вікторівна підвелася, збираючись покинути кабінет. За нею встала й Тетяна Василівна.
— Я постараюся щось придумати, — сказала вона, хоча навіть не уявляла, як можна було допомогти.
Але вже наступного дня рішення було готове.
Розмова з сином була довгою й важкою. Інга Вікторівна наводила один довід за іншим, але натикалася на глуху стіну.
— Ми з Наталею ухвалили рішення виховувати нашу малечу, якою б вона не була.
— Ні, Едику, ви її не виховуватимете. У кращому разі ви доглядатимете за нею. Гаразд, ти не чуєш моїх слів. Давай я тобі наочно покажу, що вас чекає найближчим часом, якщо ти не погодишся з моєю думкою.
— І як ти мені збираєшся показати? — здивувався Едуард.
— У суботу сам усе побачиш. Тільки нічого не кажи дружині, поясни, що будеш зайнятий на роботі, — відповіла Інга Вікторівна.
Щойно син пішов, вона взялася телефонувати до інтернату для дітей з інвалідністю.
— Алло, добрий день, Інго Вікторівно, — почувся стривожений голос директорки.
— Добрий день, Тамаро Яківно, як у вас справи? Уже отримали нові апарати? — здалеку почала Іонова.
— Так, отримали, дуже дякую. Уже почали встановлювати, — відповіла жінка й зрозуміла, що начальниця телефонує не лише заради цього, і не помилилася.
— Тамаро Яківно, маю до вас ще одну конфіденційну справу, вельми конфіденційну, — підкреслила Іонова. — Найближчої суботи мені потрібно провести екскурсію для власного сина. Усі подробиці я розповім при зустрічі, але попрошу, щоб ви без прикрас показали особливих дітей із супутніми ускладненнями. Мені дуже потрібно, щоб він зрозумів, що такі діти — тяжкий хрест на все життя.
Хоч Тамара Яківна працювала в інтернаті дуже давно, починала з чергової нянечки й доросла до директорки, її серце не зачерствіло. Вона любила знедолених дітей, від яких відмовлялися, як від непотрібного тягаря. Тому слова Іонової її покоробили, але вона відповіла:
— Добре. О котрій годині вас чекати?
— Думаю, годині о дев’ятій. Ми спершу пройдемося інтернатом, а потім поговоримо у вас у кабінеті. Будь ласка, спробуйте довести, що таким дітям у вашому закладі краще.
— Я постараюся, — відповіла Тамара Яківна, хоча її совість була проти.
За той час, що минув відтоді, як Наталя дізналася про проблеми зі здоров’ям майбутньої дитини, вона повністю прийняла це випробування, усвідомила міру відповідальності й з нетерпінням чекала появи малечі. Любов до неї прийшла ще до її народження. Часто вона, погладжуючи свій живіт, що з кожним днем збільшувався, тихо повторювала:
— Не бійся, моя рідна, мама з тобою. Ми з тобою все подолаємо. Ти будеш у мене найщасливішою дівчинкою на світі.
Ніякого страху перед майбутнім Наталя не відчувала. Адже поруч завжди був Едик, який підтримував її. Кімната подружжя тепер дуже нагадувала бібліотеку. Майбутні батьки вивчали, як зробити життя малечі комфортним, як розвивати її з перших днів. Очі Наталі випромінювали те особливе світло, яке з’являється в жінок напередодні священного таїнства появи дитини на світ.
Едик дивився на дружину, і її впевненість у тому, що все буде добре, передавалася йому. Однак час від часу він згадував слова матері, і вони червоточиною входили в його серце й думки. «А раптом мама має рацію? — думав він. — Раптом ми не впораємося?»
