— За місяць до смерті вона подала заяву в поліцію. Потім забрала. Знаєш, на кого? На Артема? Ні. На такого собі Андрія Ковальчука. Опис один в один — наш красень. Високий, темноволосий, шрам на лівій руці.
Степан відчув, як по спині пробіг холодок.
— У Артема є шрам на лівій руці. Я бачив.
— Саме так. Схоже, наш друг міняє не тільки жінок, а й імена.
— Скільки в нього особистостей?
— Поки знайшов три. Артем Крилов, Андрій Ковальчук і ще якийсь Олексій Карпенко. Усі документи справжні. Не підробка.
— Як таке можливо?
— Можливо, якщо знати потрібних людей або якщо мати доступ до баз даних.
— Думаєш, у нього є зв’язки в органах?
— Думаю, нам потрібно бути дуже обережними.
Степан поклав слухавку і довго сидів нерухомо. Три особистості. Три імені. Скільки жертв?
О шостій вечора він спустився вниз. Надія накривала на стіл. Дарина сиділа у вітальні, дивлячись в одну точку.
— Він скоро буде, — сказала вона, не повертаючись. — Я відчуваю. Наче… Наче відчуваю наближення хижака.
— Ти впораєшся, — сказав Степан.
— Я знаю.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Дарина встала, обсмикнула сукню і пішла відчиняти. Степан дивився, як вона обіймає людину, яка планувала її вбити. Як цілує його в щоку. Як посміхається йому своєю найніжнішою посмішкою. І він зрозумів, що недооцінював свою доньку. Вона була сильнішою, ніж він думав. Набагато сильнішою.
— Степане Андрійовичу! — Артем увійшов у вітальню з пляшкою вина. — Радий вас бачити.
Степан потиснув його руку. Міцно. Можливо, занадто міцно.
— Навзаєм, — сказав він, дивлячись у ці порожні риб’ячі очі.
Гра почалася.
Вечеря тягнулася нескінченно. Кожна секунда — як година. Кожне слово Артема — як удар ножем. Степан сидів на чолі столу і спостерігав. Тридцять років він допитував злочинців і зараз використовував усі свої навички, щоб не видати себе. Посміхався, кивав, підтримував розмову. А всередині рахував кожен жест, кожен погляд, кожну інтонацію.
Артем був хорошим. Дуже хорошим. Він жартував, розповідав кумедні історії з будівництва, хвалив Надіїну курку. Ідеальний зять. Ідеальний актор.
— Степане Андрійовичу, — звернувся він, підливаючи вино. — Я хотів обговорити одне питання. Після весілля.
— Яке?
— Ми з Дашею думали про спільний бізнес. Невелика дизайн-студія. Вона талановита, ви ж знаєте. А у мене є зв’язки в будівельній галузі. Ідеальне поєднання.
Степан кивнув, намагаючись зберігати нейтральний вираз обличчя.
— Звучить розумно. Але для початку потрібен стартовий капітал.
— Ми подумали… — Артем зробив паузу, ніби ніяковіючи. — Можливо, Даша могла б продати свою квартиру. Все одно ми будемо жити разом. А виручені гроші вкласти в справу.
Ось воно. Степан відчув, як напружилася Дарина поруч із ним. Але коли він подивився на доньку, її обличчя було абсолютно спокійним.
— Ми обговорювали це, — сказала вона з посмішкою. — Я не проти. Зрештою, квартира — це просто квадратні метри. А наше майбутнє важливіше.
Артем засяяв.
— Ось за що я тебе кохаю. За розуміння. — Він потягнувся через стіл і взяв її руку.
Степан бачив, як Дарина ледь помітно здригнулася від його дотику. Але вона не відсмикнула руку. Тримала маску.
— А щодо будинку… — продовжив Артем, звертаючись тепер до Степана. — Я розумію, це сімейне гніздо, традиції і все таке. Але ви не думали про переїзд? Будинок великий, ділянка вимагає догляду. У вашому віці це може бути важко.
«У моєму віці, — подумав Степан. — Цікаво, як скоро після весілля ти б організував мені нещасний випадок? Падіння зі сходів? Серцевий напад?»
— Поки справляюся, — відповів він уголос. — Але дякую за турботу.
— Ну, коли підуть онуки, — Артем підморгнув Дарині, — вам буде не до городу. Будете няньчитися.
Надія впустила виделку. Дзвін металу об тарілку розрізав тишу.
— Вибачте, — пробурмотіла вона, піднімаючи виделку. — Невправна стала.
Степан бачив, як побіліли її губи. Розмова про онуків від людини, яка планувала вбити їхню доньку, — це було занадто навіть для неї.
— Мамо, ти в порядку? — запитала Дарина.
— Так, так. Просто втомилася. День був довгий.
Артем подивився на Надію з удаваною турботою.
— Може, вам прилягти? Ми з Дашею приберемо зі столу.
— Ні, я сама. Ви посидьте.
Надія пішла на кухню. Степан чув, як вона відкрила воду — напевно, щоб заглушити звуки. Плакала? Чи просто намагалася заспокоїтися?
