Степан довго мовчав.
— Очі… — сказав він нарешті. — У нього були неправильні очі. Він посміхався, говорив правильні слова, робив правильні речі. Але очі… Вони були мертві. Як у ляльки.
— Я не помічала.
— Ти кохала його. Кохання сліпе — це не просто слова.
Дарина схлипнула.
— Я досі… Тату, я досі відчуваю щось. Це жахливо. Я знаю, хто він такий. Я чула, що він говорив про мене. Але частина мене все ще…
— Вона не договорила. Степан обійняв доньку.
— Це нормально. Вісім місяців — великий термін. Почуття не вимикаються по клацанню. Але вони минуть. Коли все закінчиться, вони минуть.
— А якщо не минуть?
— Минуть. Я обіцяю.
Вони повернулися в будинок. Надія сиділа на кухні, бліда, з чашкою холодної кави в руках.
— Що буде далі? — запитала вона.
Степан сів поруч із дружиною і взяв її за руку.
— Далі ми будемо робити те, що робили завжди. Захищати свою сім’ю. За будь-яку ціну.
— Мені страшно, Стьопо.
— Мені теж. Але по-іншому не можна. Якщо ми просто скасуємо весілля, він зникне. І через рік, через два знайде іншу жертву. І ще одну. І ще. Скільки жінок повинні померти, перш ніж його зупинять?
Надія кивнула. Вона розуміла. Вона завжди розуміла.
— Що мені робити ввечері? Коли він прийде?
— Те ж, що й зазвичай. Посміхатися. Годувати вечерею. Говорити про весілля.
— Я не зможу. Я його вдарю. Або… не знаю. Не зможу.
— Мамо, — Дарина сіла поруч із матір’ю. — Ти зможеш. Заради мене. Заради всіх тих жінок, яких він убив. Ми повинні.
Надія подивилася на доньку довгим поглядом. Потім повільно кивнула.
— Добре. Я спробую.
Степан залишив жінок готувати вечерю, а сам замкнувся в кабінеті. Йому потрібно було знайти місце, де Артем висадив Жанну. Він переглянув запис десятки разів, зупиняючись на кожному кадрі, де було видно хоч щось зовні. Шматок стіни. Частина вивіски. Кут ліхтарного стовпа. Через дві години він зрозумів, де це. Старий промисловий район на околиці. Колишній завод, тепер занедбаний. Поруч житлові будинки, побудовані ще в радянські часи.
Він подзвонив Савельєву.
— Знайшов. Промзона біля старого консервного заводу. Там кілька житлових будинків.
— Чудово. Я перевірю. У мене теж дещо є.
— Що?
— Кіра Мельникова. 28 років. Загинула два роки тому, впала з балкона дев’ятого поверху. Справу закрили як нещасний випадок. Але в матеріалах є цікава деталь.
— Яка?
Коментування закрито.