— А потім новий день. Завжди. Що б не трапилося, завжди настає новий день.
Він згадав ці слова зараз. І посміхнувся.
— Ходімо додому, — сказав він. — Мама чекає.
Минув рік. Дарина відкрила свою дизайн-студію, ту саму, про яку говорив Артем. Тільки тепер це була її студія, її мрія, її життя. Без нього. Вона більше не малювала портрети. Тільки пейзажі: світлі, сонячні, сповнені надії.
На одній з виставок до неї підійшов чоловік. Некрасивий, нечарівний, неідеальний. Звичайний. З добрими очима і теплою посмішкою.
— Мені подобаються ваші картини, — сказав він. — У них стільки світла.
Дарина подивилася на нього уважно, оцінююче. Так, як навчив її батько. І не побачила порожнечі. Тільки світло.
— Дякую, — відповіла вона. — Мене звати Дарина.
— Михайло. Можна просто Мишко.
Вони потиснули один одному руки. І Дарина відчула вперше за довгий час, що все буде добре.
Степан сидів на ґанку свого будинку і дивився на захід сонця. Надія винесла йому чай і сіла поруч.
— Про що думаєш? — запитала вона.
— Про Дашу.
— Про того хлопця, якого вона привела минулого тижня? Мишка? Він милий.
— Милий, — погодився Степан. — Але я все одно його перевірю.
Надія розсміялася.
— Степане, ти невиправний.
— Я обережний. Це різні речі.
Він відпив чай і подивився на дружину. Тридцять років разом. Тридцять років, і він кохав її так само сильно, як у перший день.
— Знаєш, — сказав він, — я думав, що на пенсії буде нудно. А виявилося, найцікавіше тільки починається.
— Сподіваюся, без погонь і вбивць, — пирхнула Надія.
— Сподіваюся.
Вони сиділи поруч, тримаючись за руки, і дивилися, як сонце зникає за горизонтом. День закінчувався. Але завтра — завтра настане новий. Завжди настає новий день.
