Степан відчував, як серце калатає в грудях. Йому шістдесят два роки. Артему тридцять два. У прямому зіткненні у нього немає шансів.
— Де моя донька? — повторив він.
— У машині. Спить. Келих вина в ресторані — і вона відключилася прямо за столом. Офіціант допоміг мені винести її. Сказав, що дружина перебрала. Усі поспівчували. — Артем посміхнувся. — Люди такі довірливі.
— Якщо ти її зачепиш…
— Що? Що ви зробите? — Артем підійшов ближче. — Ви старий з хворим серцем. Я бачив, як ви хапаєтеся за груди, коли думаєте, що ніхто не дивиться. Один удар, і все. Серцевий напад. Дуже переконливо.
У цей момент у кишені Степана завібрував телефон. Артем помітив.
— Не треба, — попередив він. — Руки, де я їх бачу.
— Це Савельєв, — сказав Степан. — Він знає, де я. Якщо не відповім, приїде.
— Нехай приїде. Я буду далеко. З вашою донькою. І повірте, ви її більше не побачите.
Степан зрозумів, що час розмов закінчився. Артем не збирався його відпускати. Він прийшов убивати.
— Знаєш, — сказав Степан повільно, — за тридцять років я зловив багато таких, як ти. Розумних. Розважливих. Упевнених у своїй невразливості. І всі вони робили одну помилку. Думали, що вони особливі. Що правила для них не писані.
— Артем насупився.
— До чого ви ведете?
— До того, що ти не такий розумний, як думаєш.
Степан натиснув кнопку на телефоні в кишені. Ту саму, яку налаштував перед виходом. Екстрений виклик. Пряма лінія з Савельєвим.
— Що ви робите? — Артем ступив до нього.
— Даю тобі шанс. Останній. Скажи, де машина? Де Даша? І можливо, можливо, ти доживеш до суду.
Артем розреготався.
— Ви блефуєте, старий. У вас нічого немає.
— У мене є твій архів. Фотографії. Документи. Твій почерк. Твої зізнання.
— Незаконно отримані. Жоден суд не прийме.
— Суд — можливо. А от сім’ї жертв приймуть. Із задоволенням. Як думаєш, що зробить брат Світлани, коли дізнається, що його сестру вбив ти? Що його самого ти намагався вбити?
Вперше за весь час Артем завагався.
— Він загинув. В аварії.
— Ні. Вижив. Ти був упевнений, що він мертвий. Навіть Жанні так сказав. Але він викарабкався. Зараз в інвалідному візку. Але живий. І дуже, дуже злий.
Це була правда. Савельєв знайшов цю інформацію вчора, перевіряючи дані по аварії. Брат Світлани, Микола Гриценко, вижив, хоча й залишився паралізованим. Два роки він шукав докази, що аварія була підлаштована. Два роки чекав нагоди помститися.
Артем зблід. Уперше його маска дала тріщину.
— Ви… ви не посмієте.
— Я — ні. Але він посміє. І я йому не заваджу.
У цей момент у кінці коридору відчинилися двері сходів. Савельєв. За ним двоє поліцейських у формі.
— Поліція! Зброю на підлогу!
Артем обернувся. Секунда — і його впевненість випарувалася. Він побачив направлені на нього стволи. Побачив людей, готових стріляти.
— Кидай ніж! — крикнув Савельєв. — Руки за голову!
Артем подивився на Степана. В його очах уперше промайнув страх. Справжній тваринний страх загнаного звіра.
— Це ще не кінець, — прошипів він.
— Це кінець, — відповів Степан. — Для тебе.
Ніж дзенькнув об підлогу. Через секунду Артем лежав обличчям донизу. Заведені за спину руки сковували наручники.
— Даша, — Степан кинувся до Савельєва. — Вона в машині. Він її напоїв.
— Машина на підземній парковці, — сказав Савельєв. — Ми її знайшли. Медики вже з нею.
— Вона… вона в порядку?
